РОЗДІЛ 6

ВИБОРИ ДО ЄКАТЕРИНИНСЬКОЇ КОМІСІЇ ДЛЯ УКЛАДАННЯ НОВОГО «УЛОЖЕНІЯ» І НАКАЗИ СЛОБОЖАНСЬКИХ ПРЕДСТАВНИКІВ

Вибори до Комісії. Накази дворянських представників. Накази городянських представників. Накази військових обивателів. Бажання усіх станів взагалі.

Вибори до Комісії. У 1767 р. Катерина II зібрала у Москву представників з усієї Росії для того, щоб уложити нове «Уложеніє» замість зовсім задавнених законів царя Олексія Михайловича. Вибрані були туди представники і з Слободсько-Української губернії, котра незадовго перед тим, як ми бачили, була зложена замість Слободських полків. Цікаво придивитися, як одбувалися самі вибори, яких було вибрано депутатів, які накази дали своїм депутатам ріжні стани тодішнього суспільства, що вони сказали про своє сучасне становище, які були їх бажання і які були їх відносини до тієї реформи, котра тільки що перед сим була установлена Катериною у Слобожанщині, що сі представники пропонували і підтримували у самій комісії у Москві. Се усе потрібно і цікаво нам буде знати, щоб зрозуміти стан і настрій слободсько-українського населення і суспільства зараз після того, як була введена начебто щаслива реформа Катерини II і Щербініна. Слободсько-Українською губернією тоді правив її реформатор Щербінін, котрому хтілося, щоб населення не виявило свого протесту проти тієї реформи, котру він сам головним чином і виробляв, а тепер виконував. Усього з Слобожанщини треба було вибрати 15 представників— по п'ять од кожного стану (окрім підданих): від дворян, відмешканців міст і від військових обивателів. Тільки не могли подати свого голоса піддані, котрі, як ми бачили, складали з себе більшість усього населення. Дворяне і мешканці міст вибірали представників прямими виборами, військові ж обивателі вибірали перше довірених, котрі вже вибірали з себе представників: отже вибори тут були двохступневі. Дворяне мали право вибрати стілько ж представників, як і городяне і військові обивателі, а їх було 588 чоловік, військових же обивателів було кілька десять тисяч, а коли приступили до виборів дворян, то їх у Слободсько-Українській губернії майже не виявилося, і прийшлося вважати дворянами козацьку старшину, котра тільки що залишила свої уряди і частиною була перейменована у армійські чини, другі ж так таки зісталися абшитованими козацькими старшинами і правросійського дворянства не мали.
Була невелика купка російських дворян, котрі мали маєтності у Слобожанщині і велике число підданих. Слободсько-українська колишня старшина теж мала підданих, а були й такі, що їх зовсім не мали. Значна частина сих магнатів і деяка частина дрібних землеволодільців на вибори не явилася. У Харків на дворянські вибори приїхало 52 чол., не явилося 35 чол. Себто присутніх було 65 %. Неприсутні прислали заяву, що вони покладаються на своїх товаришів. Явилися на вибори такі вельможні пани та пані, як генерал Девіер, граф Гендриков, Кантемирова, Дуніна, Ковалевський. Підпрапорний Черняк явився п'яним, наробив бешкету, і його виключили. Предводителем вибрали колишнього харківського полковника М. Куликовського, котрого вибрали потім і представником. У Сумській провінції — Кондратьєва, Охтирській — Боярського, у Ізюмській — Заруднева, у Острогозькій — Тевяшова. Таким побитом, представниками дворянства вибрано було чотирьох колишніх слобожанських старшин і одного армійського офіцера. Щодо городських виборів, то у Харкові усіх тих, хто мав будинки й займався торгівлею, промислами й рукомеслом, було 200, і з них явилася половина — 100. Серед них були абшитовані сотники та підпрапорні Слободських полків. Головою вибрано абшитованого сотника Гуковського, а представником — абшитованого сотника І. Черкеса. Але з наказом вийшло непорозуміння. Коли його склали і підписали, п'ятеро абшитованих сотників, троє абшитованих підпрапорних і іще деякі з підписавших подали заяву, що наказ підписали вони примушені більшістю простих та нерозсудливих людей, котрі внесли туди зовсім не подходячі пункти, і через те вони прохають Щербініна, щоб він розглядів наказ і вернув його для поправи. Щербінін розглядів наказ, навів на його свою цензуру (чого не мав права робити), звелів голові виключити з нього деякі пункти і в нову редакцію не включати вже, як він казав, «партикулярних діл»: здається, одначе, що отсі партикулярні діла були не зовсім партикулярні, коли проти них так гостро запротестувала колишня козацька старшина і коли їх треба було доводити судом.
Міщанськими представниками було вибрано двох сотників, у Харкові — Черкеса, у Острогозьку — Синельникова, одного каптенармуса 156 (у Охтирці— Дзюбу), двох військових обивателів: у Сумах — Ст. Перекрестова, у Ізюмі — Веприцького.
І так вийшло головним робом через те, що у слободсько-українських городах все-таки перевагу над міщанами мали козаки, котрі займалися і торгівлею, і промислами, а міщане, яко окремий стан, були, здається, тільки у Харкові.
Військових обивателів було незмірно більше, ніж дворян та городян, а вони мусили вибрати з цілої губернії тільки 5 представників. Вибори тут були трьохступньові. Слободи вибірали довірених, котрих відсилали до комісарств, там знову вибірали довірених, котрих посилали до провінціяльних городів, а там вже вибірали повітових представників.
У селі Межирічах на виборах повстав народний протест проти скасування козаччини: приступивши до складання наказа, усі почали заявляти, щоб у них по-прежньому була козацька служба, а новоположений оклад скасувати . А один з обивателів, Я. Грінченко, навіть дуже голосно крикнув: «Хто положив цей оклад, нехай пропаде». Отеє був їх єдиний наказ свойому довіреному, і іншого вони й складати не хотіли. Місцевий комісар сотник Селеховський, почувши се, зачинив збори, узяв Грінченка під каравул і доніс про се воєводі Лосеву, а той Щербініну. Щербінін звелів пояснити межирічанам, що в наказі вони не повинні були торкатися козачої служби, бо вона скасована, а замість неї зложені гусарські полки для вигоди держави; що усі теперішні прохання, як і колишні, про відродженні скасованої козаччини не матимуть ніякої ваги і марне пройдуть, бо вони безглузді і вередливі, і вносити тепер у наказ вимоги про скасування оклада й відродження коззаччини — се значить іти проти цариці. Виборчий маніфест, писав Щербінін, каже, що робити вибори треба як слід, по ряду, тихо, мовчки, поштиво. А окрім сих пояснень Щербінін звелів узяти під каравул 15 межиріцьких обивателів і дізнатися, по чиєї підмові вони зробили оттаку перешкоду урядові, а Грінченка закути у ручні та ніжні кайдани і випитати окремо. Між тим межирічане явилися у комісарство і з галасом вимагали, щоб ослобонили Грінченка. Лосев з військовою командою явився в Межирічі, зробив слідство і дізнався, що більш усіх виноватий був сам комісар Селеховский, бо він перший сказав, щоб не обкладали окладом дітей до 7 літ, а тоді вже і межирічане почали казати про те, щоб вернути козаччину, але я їм пояснив, писав Лосев, про подушний оклад, що він корисний для їх самих, а комісара скинув з посади. Грінченко заявив, що сказав він свої слова зп'яна: інші казали, що справді їм трудно платити оклад, бо його положено на них більше як слід. Ті, що приходили ослобоняти Грінченка, пояснили, що явилися прохати, щоб його ослобонили, а коли їм у цьому відмовили, вони розійшлися по домівкам. Але все ж обвинувачених відправив Лосев у сумську провінціяльну канцелярію. Там Грінченко довів, що усі хотіли відродження козаччини і ніхто на це не підмовляв його, а ті слова свої він сказав розлютувавшися, бо на його наложили по розкладці більш податків, ніж слід; і слова ті відносилися тільки до розкладчиків, а не до когось іншого. Деякі признавалися, що намагалися козаччини, інші відпиралися від цього. Канцелярія винесла дуже сувору постанову — 23 межирічан вибити канчуками у присутності усіх мешканців Межирічів; ся постановка була зроблена на підставі 1 і 18 ст. «Соборного Уложенія», де говориться про замір на царське здоровля й змову на його особу. Губерніяльна канцелярія сю постанову зм'якшила: вибили канчуками та нагаями тільки двох — Грінченка та Вечірку. Таке претерпіли отсі бідолахи за те, що повірили пишному наказу цариці Катерини і її бажанню вислухати правду про народні потреби і недостатки. Мабуть, межирічане після сього заказали і своїм дітям піднімати питання про козаччину та про несправедливий подушний оклад, особливо коли воєвода роз'яснив їм, буцім той оклад був уведений для їх власної користі.
В інших місцях вибори пройшли спокійно. З Харківської провінції представником вибраний був Гук, з Охтирської — Бондирев, з Сумської — Никифоров, з Ізюмської — Попадічев, з Острогозької — Водарський. Але з представником Харківської провінції вийшла така історія, що прийшлося вибірати на його місце нового. Він перш усього почав мішатися у межевання земель панських та обивательських: про нього ольшанський сотник казав, що його треба відстранити від представництва, бо він мужик похмурий та грубий і може в комісії наробити бешкету. Представникам платили жалування, але Гук сим не задовольнився і почав вимагати гроші з сільських обивателів, кажучи, що як вони не дадуть йому грошей, то їх діло спатиметь, і коли у кожного села або деревні справді були земельні і інші діла і їм хтілося, щоб сі діла були вирішені їм на користь, то ж до харківського представника Гука посипалися гроші з усіх сторін: з Золочева, Уд, Лопані, Деркачів, Лозової, Мерехви, Люботіна, Таранівки і інших сіл, з 22 сіл він получив 66 карбованців, що на наші гроші (звісно, до війни) дало б 300 карбованців. Його одставлено було від представництва й побито канчуками при комісарському правлінню, а на його місце вибрано Капиноса.
Оттак скінчилися вибори: з 15 представників 7 належало до козацької старшини і дворянства, а 8—до військових або казенних обивателів.
Вибрані представники мусили повезти з собою: 1) прохання про суспільні справи, 2) накази, 3) свої уповноваження. Вони получили прогони (на двоє коней по денежці на версту) й жалування.

Накази дворянських представників. У Слобожанщині, як ми знаємо, тільки що скасований був козацькій устрій і колишні її стани. Абшитована козацька старшина тепер могла звернути усю свою увагу і енергію на хазяйство у своїх маєтностях та на здобування російського дворянства, бо воно одне давало їм спроможність здобути посади на службі гражданській, чини, володіти кріпаками і зайняти найвище привілейне становище у тодішньому суспільстві.
Колись жалованні царські грамоти видавалися на ймення козаків з старшиною, і їх привілеї були однакові щодо займанщини земель, промислів — і старшина не була тоді особистим станом, котрий був отділеним, немов стіною, від козацтва. Тепер козацтво було одсунуто .геть у низ на нижчу ступінь, а старшина навпаки могла посунутися (і справді посунулася) далеко вверх і зовсім відпала від козаків, котрих тепер, яко казенних обивателів, повернуто у подушний оклад. Щодо городянського стану, то такого майже й не було, і у всякому разі він був дуже нечисленний й слабий — купців та міщан було обмаль. От таке було становище трьох найголовніших станів (виключаємо стан духовний, котрий стояв зовсім окремо і на виборах участі не мав).
Щоб зрозуміти зміст дворянських наказів, треба трошки ширше, ніж раніш, вияснити питання про те, з кого складалося тоді отеє дворянство.
В виборах мали участь 1) козацька старшина, 2) великоросійські дворяне, військові і гражданські чиновники великоросійського або чужоземного походження (німецької або волоської нації).
Колишня козацька старшина була тепер абшитована, і тільки декотрі з неї поступили на службу у нові регулярні гусарські полки. Участь у дворянських виборах мали, одначе, не тільки справжні дворяне, алей уся колишня козацька старшина, хоч вона ще права на російське дворян­ство не мала. Се утворено було на користь старшини, щоб її зрівняти з дворянством. У списку харківських дворян — а їх усіх було 588 чол.— ми бачимо абшитованих козацьких полковників, обозних, суддів, осавулів, хорунжих, сотників, підпрапорних, старшинських дітей, канцеляристів, абшитованих і військових чинів — генералів, бригадирів, полковників, секунд-майорів, майорів, капітанів, ротмістрів, поручиків, підпоручиків, пра­порщиків, капралів, вахмістрів і гвардійських солдат, а нарешті ще гражданських чиновників усякіх рангів — колишніх російських старшин.
Трапляються поміщики з титулами князів, графів, у котрих було дуже багато підданих, а були й «разночинці», у котрих зовсім не було підданих. Але найбагатшими земельними власниками і володільцями підданих взагалі були колишні слободсько-українські старшини, а серед їх було чимало і старшинських удов. Серед отсих земельних власників і поміщиків з великим числом підданих найголовніше місце займали звісні нам слободсько-українські фамілії — Шидловських, Куликовських, Донців-Захаржевських, Квіток, Сошальських, Краснокутських, Лесевицьких, Надаржинських, Осипових, Савичів, Данилевських, Ковалевських і інших. Деякі з них поріднилися з захожими російськими дворянами, котрі таким чином, а частина й пожалованнєм, здобули собі маєтності у Слобожанщині — то були Щербініни, Хрущови, Подгорічані. За сими великими панами йшли, як кажуть, полупанки, у котрих часто не було ні російських кріпаків, ні українських підданих. І таких було значне число. Таким побитом, слободско-українське дворянство взагалі було досить демократичне. Тільки поодинокі сімейства провадили свій рід від українського шляхетства з Польщі, але й вони не мали на се документів, як, наприклад, Донці-Захаржевські.
Більше певності мала б їх указівка на військові заслуги їх дідів й прадідів, але у сьому вони схожі були з дрібнотою, котра також хотіла вискочити у російське дворянство. Хоча на вибори у Харків приїхали, як ми бачили, й магнати, але вони, здається, участі у складанню наказа не приймали. Представниками від дворянства було вибрано, як ми знаємо, двох полковників, полкового обозного, колишнього кандидата у сумські полковники і тільки одного армійського офіцера, але можливо, що й він колись належав до козацької старшини. Отже силу на виборах узяла абшитована козацька старшина. Вона мусила керувати і у складанню дворянських наказів. Як же вона у наказахвідносилася до своєї старовини і до нової реформи? Вона побачила, що вернути старовину, себто козаччину, неможливо — сього не хтів державний уряд — й через те вона хотіла удержати що можна із старих привілеїв і признати реформу, щоб покористуватися нею для себе, щоб здобути через неї нові привілеї.
Оттак прилажувалися дворяне у своїх наказах до поглядів самодержавної цариці: хоч і нелегко було їм разом підтримувати і її централізаційну політику, і свою автономію. У всіх наказах слободсько-українського дворянства говориться про те, щоб усі його привілеї були стверджені особливою царською грамотою яко законом. Про се прохало дворянство Харківської провінції, а дворянство Острогозької йшло ще далі й прохало ствердити йому усі старі грамоти й привілеї Острогозького полка, додавши туди теперішні розпорядження і ті їх прохання, котрі будуть ухвалені нині. Й укупі з тим дворяне Острогозької провінції прохали, щоб і тим козацьким старшинам, котрі получили абшити й не вступили в армійську службу, дадені були офіцерські чини; свої ж полкові та сотенні колишні уряди вони називають «безгласно закоснелаго рода начальствомъ», а штаб і обер-офіцерські ранги «изящнейшимъ степенемъ». Усі хотіли получити права російського дворянства і певним способом для того вважали одержання чинів по табелі о рангах як військових, також і гражданських. І на се старшини справді мали право, бо й вони, і їх діди та прадіди вірно служили державі, особливо у військових ділах. Але старшини для підтримання свого прохання окрім сього ще проводили вигадку про своє дворянське походження. Вони казали, що слободсько-українська старшина склалася з шляхетських переселенців з Польші, а в дійсності ми не знаємо, чи були серед старшини справжні шляхтичі; коли й були, то їх було зовсім мало.
Острогозькі старшини у свойому наказові додають ще до того, що у Слобожанщині склалися з них дворянські роди, котрим і давалися чини полкової та сотенної старшини. І хоч ніхто з них не клопотався про те, щоб відріжнитися від інших станів, бо сього й не вимагала регулярна військова служба, одначе усі призначали старшин за шляхтичей, як це видно з інструкції, виданої Петром І бєлгородському воєводові Лачинову у 1722 р. Алеінструкція Лачинова не підтримує того, що уся старшина справді була шляхетським станом у російському його значінню, бо вона каже тільки взагалі про старшинство козацького стану і його привілеї називає шляхетськими. Старшинського уряду досягали, як ми знаємо, службою та виборами, а не шляхетським станом. Старшина ще не обмежувалася тоді від козацтва, хоч положила тому перший камінь тим, що її діти робилися підпрапорними. Зробили старшини у свойому наказові ще й другу помилку, кажучи, щоб й абшитовані получили офіцерські чини,— сього вони домагалися, але багато їх і не получило.
Ізюмські старшини говорили теж саме, що і острогозькі, додавали, що загубили свої дворянські грамоти як в Польщі, так і в Слобожанщині через татарські напади, пожари, морове повітря. Сумські старшини прохали про затвердження дворянства для тих, хто приніс грамоти та герби ще з Польщі. Представник охтирської козацької старшини Боярський висловив бажання своїх виборців на пожалування їм російського дворянства у самої комісії на Москві, бо в указі Петра Великого від 24 січня 1722 р. сказано: хто дослужився до обер-офіцерських чинів, ті вже дворяне і діти їх теж дворяне; у наказі теперішньої цариці говориться: військова служба — се самий старий спосіб дістати дворянство. Таку ж думку підтримував і представник Ізюмської провинції Заруднев і доводив се іншими доказами.
Найголовнішими привілеями слободсько-українського дворянства було старозаїмочне землеволодіння і право володіти підданими. У першому привілеї, інтереси старшини були зв'язані з інтересами козаків. У XVII — XVIII ст. були усюди так звані окружні обчеськікозачі землі, на котрих засновувалися хутори, а також діставали шматки для себе і старшина, й козаки. До якогось часу вони володіли ними, не маючи документів. І ось охтирська старшина просить, щоб сі землі були стверджені за ними, бо без сього ними заволодіють військові обивателі.
При заселенню країни було вільно купувати й продавати землі й старшині, й козакам. По указам 1711 і 1734 рр. велено було купчі записувати, але через командірації, смерть покупщиків багацько старшин не мало купчих і було тільки безспорними володільцями таких земель. Так писали охтирські старшини, але в дійсності документів часто не бувало через те, що старшина купувала й такі землі, котрих по закону не мала права купувати, наприклад, козацьких підпомошників або навіть і козацькі. Се видко з наказу старшин Харківської провінції. З їх слів виходить, що до 30-х років XVIII ст. старшина вільно скуповувала у козаків їх заїмочні землі. У 30-х роках комісія Шаховського заборонила отсю скуплю у козацьких підпомошників, а як підпомошники часто записувалися у козаки, то старшини купували тоді у них землі як у козаків і брали на них купчі. Вотчинний же департамент не приймав отсих купчих на підставі указа, котрий торкався усіх військових обивателів. І ось через що вони прохали, щоб Вотчинний департамент стверджував оттакі купчі і щоб їм дозволено було купувати землі у військових обивателів.
Скупля козацьких земель старшиною знищувала козацтво і його службу, бо козакові без землі ні з чого було служити і він мусив обертатися у посполітого. Держава й країна тратили воїна, а старшина іноді таким побитом набувала нового підданого або підсусідка. Тепер козаків повернули у військових обивателів, але подушне вони повинні були платити з своїх земель: через те знову й тепер була заборонена скупля їх земель і прохання дворян мали на меті тільки їх власні дворянські інтереси. Ізюмські дворяне прохали, щоб їм дозволено було володіти такими їх землями укупі з військовими обивателями без розділу, як коли хто з старшин володів їми раніше з ними. У Ізюмській провінції було більше ніж у північних частинах Слобожанщини старозаїмочних земель, особливо обчеських вигонів, випасів, котрими старшина користувалася спільно з військовими обивателями; у Ізюмській окрузі було дуже поширене скотарство, але товару, особливо овець, було більше у панів, ніж у селян, отже панам поміщикам було вигодніше не відділятися від селян; ось через що вони й прохали, щоб сі землі залишилися у суспільній владі, а уряд дивився на них яко на земельний фонд, із котрого можна було б потім наділяти малоземельних та безземельних селян та старшин. І се було й справедливо, і розумно: а дворянство зрозуміло, що тоді воно не матиме участі у сьому фонді, бо землі у нього досталь, проводило свою дворянську егоїстичну політику у сьому питанню. Інше, але все ж таки егоїстичне відношення до сього було у острогозької старшини. Вона прохала у свойому наказі, щоб тим, хто з них володів землями укупі з селянами, виділені були у власність земельні участки по пропорції, котра була установлена для Єкатерининської провінції. А тамошня пропорція, себто наділ, була занадто велика — дворяне получали там 1200 десятин і більше, бо був великий земельний простір, а окрім того цариця Катерина щедро роздавала поміщикам землі старого Запоріжжя.
Острогозька провінція була в зовсім інших земельних обставинах: вона перестала тоді бути безлюдною, порожніх земель у ній було не дуже багацько, і земля вже мала деяку ціну. Бачучи, що порожніх земель вже небагато в Слобожанщині, дворяне прохали, щоб їх наділили земля­ми за ті землі, котрі одійшли під Українську лінію (а се був шматок у 400 верст довжини і 15 верст ширини, значить, площа у 6000 кв. верст). Але й тут дворяне не піднялися до загальних інтересів, бо якби за сі землі справді й треба було б дати інші, то вони б мусили йти на користь усього населення Слобідчини, від території котрої одрізана була оця земля. Оттакі були бажання слободсько-українського дворянства про землі; вони, як ми бачимо, були досить егоїстичні.
Таке ж становище зайняли дворяне у своїх наказах щодо кріпацтва своїх підданих. Бажаючи заполучити права російських дворян, козацька старшина перш усього домагалася найголовніше права над населенням своїх земель — завести у себе таке ж кріпацтво, яке існувало у Російській державі ще з XVII ст., а для сього потрібно було скасувати вільний перехід їх підданих од одного поміщика до другого, котрим ще користувалися українські посполіти. Старшина бачила, що до сього простують не тільки вони одні, але й центральний державний російський уряд, бо у своїх реформах він обложив панських підданих подушними окладами, й одповідальність за його внесок возложив на поміщиків. Отся фінансева справа вела до заборони вільного перехода підданих од одного поміщика до другого, а перехід за межі Слободсько-Української губернії і давно вже був заборонений, як ми бачили, урядом. І ось охтирські дворяне у свойому наказі змагаються скасувати вільний перехід підданих. За нами, пишуть вони, є піддані, котрі повинні платити шестигривенний оклад і котрі звикли кидати своїх поміщиків й переходити до других, бо не хтять содержувати у доброму порядку своїх домівок та пашні, кидають роботи у поміщиків, не заплативши свого оклада, так що за його мусять вноси­ти поміщики з великими стратами, а самі вони через такі часті переходи не тількистрачують свої власні достатки та хазяйства, а й знищуються так, що й днівного пропитанія не мають, а через оцю свою волю не мають охоти працювати, а коли їх примушувати до законного порядку й землеробської праці, лічать се за тягарі для себе. Ось через що треба заборонити отсі переходи від одного поміщика до другого. А поміщики повинні будуть тоді кожному підданому дати двір з будівлею, полем та сінокос, а де є ліс, то й дров на опал, щоб вони не мусили переходити від недостатків. А коли свавольників без білета хтось прийме, такого штрафувати. Сумські дворяне пропонували теж саме й підтримували свої змагання указівкою на запрет перехода посполітих Гетьманщини. Указом 15 грудня 1763 р., писали вони у свойому наказові, малоросійських посполітих заборонено приймати поміщикам без дозволу та білетів їх прежніх володільців. Се треба зробити і в Слобожанщині, а щоб не переходили по фальшивих білетах, їх повинен буде завіряти уряд: а хто прийматиме, з тих брати штрафу по 5 карб, за душу й окрім того він повинен буде спровадити такого чоловіка до попереднього володільця на свій кошт. Перехід з однієї провінції Слободсько-Української губернії в другу і за межі губернії зовсім заборонити, щоб не було шкоди казні. Ми бачимо, що змагання сумських та охтирських дворян зложені були дуже хитро та мудро. Вони підтримували їх не тільки своїми власними інтересами, а й вигодою держави і навіть самих селян. Але сей перехід від одного поміщика до другого був єдиним забезпеченням волі селян взагалі і розміру їх податків на поміщика, бо розмір цих податків не був указаний у законі і залежав частиною від звичаю, від давнини заселення села, а головним робом від потреби у робочих руках, котрих було далеко менше, ніж потреби на них. Поміщики завжди хотіли збільшувати одбутки підданих на свою користь, піддані бажали залишити їх хоч по старовині, не збільшувати. А коли поміщик хтів їх збільшити, тоді піддані відходили від нього до другого, котрий охоче приймав їх. Частіше усього піддані подавалися у південну частину губернії, де була найбільша потреба в підданих. З прохання про скасування перехода виступили тільки дворяне Охтирської та Сумської провінцій через те, що здебільшого селяне переходили у Ізюмську, а частиною і у комісарства Харківської та Острогозької провінцій з північних провінцій, котрі були заселені раніш і де поміщики вже призвичаїлися глядіти на своїх підданих як на кріпаків. Попадалися через перехожих підданих і такі, що нехтували хазяйством, але й бажана українськими поміщиками кріпацька праця не дала б добрих послід-ків. Краще було би не вводити кріпацької неволі, а дати спромогу під­даному працювати на себе самого, тоді б він охоче заплатив і за зем­лю, і виробив би далеко більше, ніж виробляв. Слободсько-українські дворяне нічим не могли ствердити свого права на працю підданого: взаємні відносини тих і других у Слобожанщині (як і Гетьманщині) опиралися на їх вільній умові — перші оддавали свої землі підданим для їхнього хазяйства, другі селилися на їх землях, обробляли їх, за се, по взаємній угоді, або платили грошовий оброк, або одбували якусь там панщину; поміщик мав з сього дуже велику користь — получав постійний дохід і окрім того збільшувався і його капітал, себто дорогшала земля, котра без праці підданого не мала майже ніякої ціни, а тепер ціна її значно збільшувалася. Бажаючи повернути підданих у кріпаків, дворянство, як ми бачили, охоче йшло на те, щоб прийняти тоді на себе піклування про матеріальне забезпечення селян, бо вони справді оберталися б вже немов у панське майно, котре мало свою ціну, так що добрий хазяїн їх мусив оберігати. Навіть тепер дворяне хтіли поліпшити становище підданих, але складали се не на свій кошт, а на обов'язок держави — прохали, щоб казна не брала з підданих за пашпорти, давала вільготи погорільцям, ослобонила від будування стаєнь для гусарського полка, не брала б грошей на пошти, не потребувала б поправи великих мостів, а щоб сі мости чинилися на кошт казни. Харківське дворянство прохало, щоб підданим заборонено було вступати по їх волі у гусарські полки і у стан військових обивателів. Річ шла тут про тих підданих, котрі визнавали себе козаками і одшукували козацтво, бо їх батьки та діди були козаками, і тепер вони хотіли або записуватися у гусарські полки, або у стан військових обивателів І справді се було зовсім справедливо, бо таких козаків, котрих повернула старшина у підданих, було немало. Харківські дворяне хотіли, щоб се козакам було заборонено, а між тим тепер, коли почали так швидко складатися нові стани, коли підданих хотіли повернути у кріпаків, для них було доконче потрібним мати змогу вийти з підданства. Виходить, що в соціяльних питаннях дворяне змагалися збільшити свої права й зменшити права своїх підданих. Сі свої бажання представники слободсько-українського дворянства Кондратьєв та Боярський висловлювали і у самій комісії. Перший висловив дуже цікаву записку про походження старозаїмочного землеволодіння у Слобожанщині і підтримував право козацької старшини володіти кріпаками, проти чого дуже гостро говорив представник Хоперської кріпості Алейников. Я скористуюся тією частиною записки Кондратьєва, де він каже про старозаїмочне землеволодіння, у 8 розділі сієї книжки; а тепер тільки додам, що право старшини володіти кріпаками Кондратьєв підтримував природженим шляхетством козацьких старшин, котрого в дійсності не було, і дозволом по указу 1728 р. купувати маєтності українцям у Великороси, великоросіянам — в Малоросії. Представник охтирської козацької старшини Боярський виступив проти охтирського представника Дзюби і намагався довести, що переходи козаків залежали не від утисків старшини, а від того, що вони не хтіли відбувати козачої служби, спродавши або спустошивши свої заїмки, пішли на слободи до поміщиків, улещуючи й інших балачками про шести- та десяти­річні вільготи, про лісові участки, про хутори, млини, вільне викурювання горілки та торгівлю. Багато було слідств про сі переходи, але старшині в тім ніхто не доказав вини. Навіть у мої часи, казав Боярський, у царювання Єлизавети, було таке слідство генерала Багрієва, але й він не обвинуватив старшину. Теж саме й теперішня комісія не обвинуватила старшини в знищенню козаків, а тільки вгледіла деяке канцелярське безладдя. І се залежить від несталості, нестатечності народа, котрий, залишивши козаччину і оселившися у поміщиків, не залишив своєї старої звички та поведенції, мандрує від одного поміщика до другого сім'ями і навіть цілими селами, і, щоб затримати його, потрібні військові команди. А від кого ж одбірати землі, щоб передати їх отсім збіглим утікачам? Від тих, хто живе з самого початку на одному місці, хто колись життя своє стратив у січі; від офіцерів чи старшини, від міщан і духовенства, котрі мають свої власні домівки чи маєтності? Дуже жаль, що приходиться навіть на се відповідати представнику Дзюбі. По думці Боярського, треба було б закріпити за старшиною і ті землі, котрі знаходилися в межах суспільної козацької землі, щоб вони не одійшли до військових обивателів. В усіх отсіх доказах Боярського багато непевного та лукавого. Невже таки справді козацькі та посполітські переходи залежали від того, що козаки та посполіти бажали мандрівок та волоцюзтва? Хіба ж легко було кидати оселі та хазяйства, щоб знову таки переходити все до нового та нового хазяїна? Бувало, правда, чимало й таких, що звикли до мандрівок, але здебільшого йшли не від добра, а від зла, бо мали надію на кращу долю й іноді справді її находили, а коли б вихід був заборонений, тоді б уже не було й надії на краще життя. Несправедливо говорив Боярський, кажучи, що ні одно із слідств над старшинами не могло їх обвинуватити.
Інші бажання слободсько-українського дворянства торкаються їх економічного становища. Вони прохали, щоб за ними залишилися їх вільне винокурення, здобування й продаж солі, держання млинів, визволення від постоїв та хур. Сумські старшини прохали, щоб знищена була норма викурювання горілки (однопудовий казан на поміщика, у котрого було 50 чоловік підданих), щоб право викурювання горілки було поширене на городи Суджу і Миропілля, де се було заборонено, щоб їх не обвинувачували, коли ті, хто купували у них горілку, везли її на продаж туди, де не було вільної торгівлі. Харківські старшини просили дозволу провозити їх горілку і через місця, де був казенний її продаж.
Острогозькі старшини прохали дати право вільного викурювання горілки багатьом слободам (Слонова, Бирюч і інші), у котрих це право було скасовано, бо вони були осажені у Острогозькому полку. Вони пропонували немовби спілку по горілчаному ділу, куди повинні були увійти дворяне, котрі гнали горілку, щоб кожний викурював стільки горілки, скілька йому було положено по загальній умові та згоді; а для контролю треба було вибрати особливих контрольорів. Оттак вони хтіли досягти справедливого зрівняння у сьому корисному для всіх промислі. Щоб зрозуміти це все, треба згадати, що з самого початку заселення Слободська Україна мала вільне винокуріння, котрого не було у великоросійського населення. Вивоза хліба через новоросійські пристані ще тоді не було, і увесь лишок хліба йшов на винниці. У сільському господарстві викурювання горілки давало найбільший дохід. Затрат було небагато, хліб був свій, робітники свої, справа, струмент коштували недорого. Винокур сам же й продавав свою горілку оптом і в дрібницю, поміщики держали од себе шинки у своїх же слободах та деревнях, а те, що залишалося, одправляли на продаж: охотників на гарну та дешеву горілку було завжди багацько. Не дурно сумські старшини писали у свойому наказові: «Тут усі доходи більш усього йдуть од винокурення». Харківські, охтирські та ізюмські дворяне-старшини прохали, щоб їм дозволено було купувати кримську та донську сіль з платньою 10 коп. з пуда у казну; торські ж та бахмутські соловарні мусили б вистачати сіль для однодворців своєї округи. Ся сіль була тоді страшенно дорога, бо на неї було наложено велике мито, а разом з тим заборонено привозити сіль з інших місць. Сумські дворяне прохали, щоб дозволено було привозити гірку волоську сіль для худоби. Усі дворяне хотіли, щоб були стверджені їх привілеї старих грамот і навіть указа 1765 р. про млини та шинки, про другі промисли без мита. Усі дворяне прохали у своїх наказах, щоб вивели з їх провінцій регулярні полки і щоб їх ослобонили од постоїв, бо від того їх домівки зовсім запус­тіють; прохали вони і об тім, щоб абшитованим старшинам начальство не давало ніяких доручень, котрі їх відхиляють від їх діл. Сумські дворяне виступили ще з заявою про суд та опіку. Вони заявляли, що суд веде діла страшенно загайно, особливо у цивільних справах, і через те вони пропонували обвинувачувати ту сторону, котра пропустить строки; разом з тим вони прохали, щоб в судді для гражданських справ вибірали з місцевого дворянства самі ж дворяне, і се потім справді було зроблено. Прохали вони й про те, щоб заведені були у Слободсько-Українській губернії опікунчі ради, котрих не було, й через те маєтності сирітські розкрадалися, а сироти не могли получати ніякої освіти. Бажаючи поширити освіту, охтирське дворянство прохало, щоб їх дітей приймали у Харківський колегіум , де у 1766 р. були тоді улаштовані прибавочні кляси з гражданськими та військовими науками, і на підмогу Колегіуму визначена була сума з губернських зборів. Сумські дворяне у ділі освіти пішли ще далі й прохали про заснування у Сумах університета для дворянства й школи для разночинців (духовенства, міщан, приказних і інших). Московський університет, писали вони, далеко, а у Сумський, яко близький, можна буде віддавати своїх дітей з меншими коштами, отже зможуть там учитися і менше заможні дворяне; у другій школі навчатимуть, людей простого стану закону божому й церковній службі. А яка від наук буде користь у освіті розуму, се усьому світові звісно. Піклувалося слободсько-українське дворянство й про здоров'я населення: лікарів, окрім тих, п'яти, котрі були у гусарських полках, зовсім не було, і ось острогозькі дворяне висловлюють думку, щоб у кожну з п'яти провінцій було назначено по доктору, а у кожне комісарство — по лікарю. Послідня заява слободсько-українського дворянства була теж досить симпатична — воно відмовлялося на ужиток держави від грошей, котрі мусило получити за провіянт, за волів, за хури, що їх вистачало у першу Турецьку війну.

Накази городянських представників. Звернемося тепер до наказів городянських представників і до того, що вони висловлювали у самій комісії. Представництво од городів, як се ми бачили, не було таким, як козацької старшини. Представниками міщан явилися козацькі сотники та військові обивателі, бо населення тодішніх слободсько-українських городів складалося головним чином з військових обивателів та частиною з козацької старшини. Про се нам треба пам'ятати, щоб зрозуміти зміст городянських наказів .
На великий жаль, наказ головного міста Харкова дійшов до насзмінений цензурою Щербініна. І ми не знаємо, про що він заборонив у ньому оповідати. Харківці прохали ствердити їм старі грамоти про вільні промисли, а вільне викурювання горілки заборонити підданим великоросійських і інших поміщиків, бо се робить шкоду їх промислам і через се витрачуються, знищуються ліси. Горілку треба розрішити вільно провозити й через однодворчеські землі. Сіль дуже дорога, й треба розрішити вільний продаж у Харкові кримської, єлтонської та маницької солі. Треба заборонити об'їждчикам знов переглядати заграничний крам, котрий привозиться на ярмарки Слободсько-Української губернії, бо його переглядували на таможнях. Не давати без платні квартир для тих чиновників, котрі приїздять у Харків по своїх власних ділах. Великі мости треба поправляти або на казенний кошт, або по наряду усіма мешканцями провінції. Видачу дров штаб- і обер-офіцерам треба відмінити, бо се дуже тяжко для хазяїнів. Пошту у Харкові треба содержувати від казни, бо повинність ся незмірно більша ніж по інших містах. Казна повинна заплатити за воли, провіянт, фураж та хури, котрі були узяті у першу Турецьку війну. Треба, щоб суд не був таким формальним та довгим як нині. Кінчається наказ такими словами: хоча отеє прохання підносимо, але віддаємося у материнське милосердіє цариці. Наказ города Сум пропонує багацько нових бажань, як зрівняти його з харківським. Про суд виразніше сказано, щоб він був упростіших ділах словесним. Військові обивателі повинні мати право купувати та продавати свої землі одні другим за кріпосними актами. Військових обивателів не слід наряжати на роботи; треба заборонити вести постійну торгівлю у городах слободсько-українських великоросійським купцям та приїжджим з Малоросії усяким людям, а дозволити їм тільки приїздити сюди на ярмарки; також треба заборонити купувати великоросійським поміщикам, купцям і малоросійським старшинам тут землі, подвір'я, лавки, а за ті, що куплені, повернути гроші. За безчестя військового обивателя платити штрафу 12 карб, за чоловіка, 24 за жінку і 36 карб, за дівку. Орловський піхотний полк вивести з Сум, а залишити тільки один Сумський гусарський і то з тим, щоб у Сумах залишився штаб, а ескадрони б були розміщені по слободах, як військових, так й панських. Прохали сумчане також примежувати до города вільні ліси та землі, котрими володіли ріжні поміщики, прохали дозволу ввозити гірку волоську сіль для худоби, не давати дозволу духовенству купувати грунти і курити горілку, а дозволити се тільки їх дітям, коли вони впишуться в військові обивателі. Повинні вписатися у військові обивателі також ті сотникі та підпрапорні з дітьми, котрі не будуть записані у дворяне, бо вони користуються усякими льготами: курять горілку, держуть шинки, мають грунти, ліси, сінокоси, а положеного окладу не дають. Як бачимо, сумський наказ є чисто військово-обивательський і він по змісту свойому повніший від харківського. Охтирський наказ схожий з сумським. У ньому тільки широко оповідається про полковника їв. Перекрестова, котрий, маючи велику владу, населив усякими неправдами багацько сіл, деревень та заводів, котрі були узяті у казну. Після шведа все те повернули у володіння полка, а окрім того і в'їжджий ліс під Охтиркою, куди мало право в'їзда усе суспільство. Але потім усі землі і отсей ліс узяв у оренду управитель графа Ол. Разумовського Ольховський, котрий забороняв рубати сей ліс охтирчанам. Тепер його повернули у дворцове відомство, котре теж заборонює в'їжджати у ліс населенню. Ось через що охтирчане прохали, щоб сю заборону було усунуто. Окрім того вони прохали, щоб усю землю, яка належить до города Охтирки, обмежували при генеральному межеванню окружною дачею з тим. щоб і надалі володіли нею не по розділу на четверті, як однодворці володіють своїми четвертними землями, а, як хто захоче, тому опреділяти четверті, але тільки для щоту. Оброків, як на великоросійській землі, на сі їх старозаїмочні та куплені землі зовсім не накладати. Щодо солі, то охтирчане прохали, щоб дозволено було возити у Охтирку кримську та маницьку сіль без мита або щоб зменшена була казною ціна за виварку торської та бахмутської солі, а як часом привезти звідтіля солі буде неможливо, тоді щоб вільно було купувати її у Великоросії або у Малоросії. Щодо постою, то охтирці прохали вивести від них Старооскольський піхотний полк, а Охтирський гусарський розмістити по усій провінції. Про горілку та про продаж проміж себе землі писали те ж, що й сумчане: хто справедливо, хоча й без купчих, володів землями, той мусить їми і вперед володіти. Разночинцям і військовим обивателям, котрі ходять на заробітки та їздять на ярмарки у межах Охтирської провінції, не брати отпускних білетів. Ізюмський наказ коротенький. У наказові ізюмчан маємо тільки одне нове прохання, щоб їм повернули ті землі, котрі були захоплені у них пікінерськими поселянами у гирлі р. Великої Комишевахи й Береки, на р. Торцю. Острогозький наказ дуже широко оповідає про колишні жалованні грамоти й додає, як і інші, і від себе прохання, щоб цариця видала нову грамоту з тим, щоб туди було внесено й те з їх прохань, що буде стверджено. Про гусарські полки сказано, що вони були злаштовані по бажанню самих слобожан, і висловлена думка, щоб Острогозький гусарський полк комплектувався тільки з військових обивателів провінції. Висловлено про робітників, котрі уходять від хазяїнів, не вислуживши свого строку, щоб діла про них розбиралися гражданськими чинами словесно, без формального суда. Содержувати лікаря та поправляти мости на штрафні суми. Про окружні землі було сказано, щоб їх не ділити, а володіти ними проміж себе по старих льготах. Коротояцьких купців, котрі проживали у Острогозьку, а потім їх виведено у Коротояк. де не було ніякої торгівлі, острогощане прохали залишити у Острогозьку з тим, щоб вони платили свої збори по великоросійському купецтву у Коротояку.
У самої комісії виступали з городських представників харківський Черкес та охтирський Дзюба. Перший був з греків, вів широку торгівлю і добре знав тодішні обставини української торгівлі. Другий городянський представник — Дзюба вів розмову тільки про інтереси військових обивателів, бо й сам був військовий обиватель, такий йому, як ми знаємо, був дадений і наказ. Він висловив три промови, і у всіх них дуже гостро виступав проти козацької старшини. Дзюба захищав козацькі права і обвинувачував старшину у тім, що вона захопила козацькі землі, а їх самих повернула у підданих. Козаки та посполіти утікали і тепер утікають, казав він, через страшенні великі утиски од старшин, котрі захоплювали й захоплюють козачі землі, млини, сінокоси, гаї і інші угоди, примушують до неуказних робіт, роблять здирства і безневинно даремно б'ють. На жалованних козачих землях старшини та духовенство побудували собі слободи, хутори і населили їх вільними козаками та посполітими людьми, з котрими обходяться, немов з купленими кріпаками. Через се я й пропоную, казав Дзюба, як старі, так і нові старшинські слободи та хутори, котрі вони поселили, не взираючи на запрет жалованних грамот і указів, одібрати од них і прилучити до володіння громад військових обивателів, що буде корисно для їх служби і дасть їм спокій та тишину. У другій своїй промові Дзюба широко обговорював про монастирські та церковні землі у Охтирській провінції та доводив, що їх добули таким ж способами, як і старшинські, намагався, щоб сі землі повернути попереднім їх власникам або просто бідним людям. У третій промові Дзюба ще гостріше виступав за те, щоб одібрати землі од старшини, а старшинських дітей, котрі не вступлять у службу, записати у військові обивателі, де вони платитимуть подушне. Дзюба хтів повернути коло історії в іншу сторону й розв'язати аграрне питання в інтересах простого народа. Але його підтримували у сьому тільки однодворчеські представники, котрі, так саме, як і Дзюба, стояли за нижчий стан населення, за демократію. Але усі останні представники, а укупі з ними й уряд, на се ніяк не хтіли згодитися, хоч одна частина російського дворянства (старого столбового) і не хтіла давати українській козацькій старшині дворянських прав, зате друга, більш численна, що сама добула його у військовій та гражданській службі, була прихільна до них.

Накази військових обивателів. Частина наказів військових обивателів тепер надрукована разом з наказами слободсько-українських міст, і вони од них мало у чому взагалі відріжняються. І се зовсім для нас зрозуміле, бо й ті й інші йшли, як ми бачили, головним чином од військових обивателів і. значить, підтримували інтереси одного й того ж соціального стану.
У своїх наказах військові обивателі казенних слобід Ізюмської провінції висловлювали багацько з тих думок, що і військові обивателі п'яти слободсько-українських городів, у котрих вони складали з себе більшість населення, особливо у таких містах, як Охтирка, Ізюм. Найцікавіше — се прохання про відродження козаччини. Ось, наприклад, що писали військові обивателі слободи Кабаньє. Оповівши правдиво про ті зміни, котрі були зроблені у життю Слободських полків при цариці Анні, Єлизаветі та Катерині II , вони кажуть: з 1767 р. ми вносили по 95 коп. казенного окладу, щоб содержувати нові гусарські полки, і сей оклад брався од кожної людини мужського полу, не минаючи ні старих, ні малих дітей, ні убогих калік, через що вони зубожіли, платити надальше не можуть, а мають охоту і бажають одбувати козачу службу до послідньої краплі крові так, як се було раніше, за Петра Великого, без жалування, а тілько з єдних льгот. Нехай цариця скасує і 95-копійочний оклад, і гусар, а відродить колишню козаччину і ствердить жалованною грамотою. Сей пункт про відродження козаччини ми маємо і у проханню слобод Сватової Лучки, Міловатки, Редьківки, Сеньківа, Пристіні, Гороховатки. Мешканці слобід Печеніг, Малинівки, Мохнача, Генеєвки, Шелудьківки не казали про відродження козаччини, але прохали ствердження усіх льгот у промислах та торгах і на володіння землею по заїмках, бо те все було у грамоті цариці Єлизавети. Значить, і військові обивателі сих слобід бажали взагалі вернутися до колишніх льгот, котрі були за часів цариці Єлизавети. Мешканці слободи Печеніг у особливому проханню писали про се й додавали, щоб гусарська служба все ж таки залишилася у них. Таке ж прохання подали й військові обивателі слобід Бишкина, Лимана, Андріївки, Балаклії, Змієва, Заводів, Степанівки, Левківки, Савинців, Цареборисова, Райгородки, Тора. Мешканці слободи Ямполя казали, шо їм легше було жити раніше, за царя Петра. Військові обивателі куп'янського комісарства прохали про сіль й розказали цікаву історію про те, од чого збільшилася ціна її. Накази од військових обивателів Сумської провінції обговорюють звичайні прохання свого стана, а окрім того бажають вернути усякі вільготи у промислах взагалі і особливо у викурюванню горілки військовими обивателями Суджанського та Миропільського комісарства, а також містечка Пені, бо вони раніше їми користувалися, а у 1753 р. це право було у них скасовано. У наказах Острогозької провінції маємо звичайні прохання про поліпшення становища військових обивателів, щоб не міряти земель і не вводити четвертного землеволодіння, щоб дозволити викурювати горілку у слободах Ольшанці, Бірючій, Ливенцях, Слоновці, Корочі, Ливнах, Уриві й'єндовищах, щоб вільно було провозити на продаж горілку, щоб заборонити торгівлю, окрім ярмарок, чужегороднім купцям і таке інше.
Подивимося тепер, що казали представники військових обивателів у самій комісії. Там виступало двоє з п'яти — представник Харківської провінції Капинос і Сумської Никифоров. Капинос відповідав дворянському представникові Боярському про переходи козаків з одного місця на друге. Вони переходили, казав він, не з тим, щоб укриватися від військової служби, а від утисків козачої старшини, котра захопила у свою власність козачі землі, хоч не мала права ні сама їх купувати, ні давати на се дозвіл другим. Капинос, як і Дзюба, пропонував прилучити сі грунти до громадських земель військових обивателів.
Те ж висловлював, але ще ясніше, й Никифоров. Оповівши про те, як козакам були пожаловані безлюдні землі у загальну та персональну власність за їх служби, він додавав, що багацько поміщиків Сумського полка набули собі куплею та усяким шахрайством та обманом козачі землі, а козаків повернули у підданство. Так було зроблено, наприклад, у містечку Пені, мешканці котрого тільки по указу 1741 р., після їх скарги в сенат, були знову повернуті у козаків. І се робиться; додавав Никифоров, навіть і тепер. Щоб се зло скасувати, Никифоров пропонував: 1) заборонити надальше віддавати у підданство поміщикам казенні військові слободи і купувати землі обивателів; 2) виключити з підданства тих козаків та підпомошників, котрі живуть нині на своїх власних землях, прилучити їх до громад військових обивателів і обложити окладом, гідних же брати у гусари; такий же оклад положити на дітей тих разночинців, котрі вживають прав, однакових з правами військових обивателів; 3) дозволити військовим обивателям продавати й віддавати у заставу один одному свої землі по старому звичаю. Окрім сього Никифоров підтримував право вільного викурювання горілки для Суджанського та Миропольського повітів. Харківський представник Капинос ще пропонував словесний суд у гражданських ділах до 50 карб., і се було б справді корисно для населення, бо тодішні суди з їх тяганиною, крючками та паперовим діловодством справді були тяжкі для тих, кому траплялося у них судитися. А кому тоді не треба було судитися, коли закони так мало захищали людей і їх власність? Словесний суд, коли б навіть явився не дуже правим та милостивим, а усе-таки був би принаймні скорим.

Бажання усіх станів взагалі. Що ж сказати взагалі про зміст наказів, які бажання вони виявляють нам щодо тодішніх станів?
Хоч дворянські вибори робилися у кожній провінції осібно, але у наказах слободсько-українського шляхетства, або. краще сказати, козацької старшини, є багацько загального, такого, що виявляло бажання усього шляхетського стану. Одначе різні сторони тодішнього життя знайшли далеко не однаковий вираз у наказах: найбільше яскраво виявилися у них соціяльно-економічні бажання, менше — духовні і, можна сказати, цілком немає політичних. На першому місці стоїть питання про земельну справу, котре усіма висловлювалося виключно з боку інтересів шляхетного стану. У зв'язку з ним стояли питання про дарування прав російського дворян­ства й про те, щоб повернути підданих у кріпаків. Усі хтіли мати дворянські привілеї й тільки приводили для сього неоднакові докази. Дворяне проводили свої дворянські бажання, хоча до сього треба додати, що й два інших стани (городяне та військові обивателі) теж казали тільки про себе — так вонизрозуміли своє завдання; кожний стан викладав про свої потреби, висловлював свої бажання, не вважаючи на інші стани й не знаючи, можливо, навіть про те, що вони написали. Накази та висловлювання представників у самій комісії з'являло з себе немовби суд, де було дві сторони — прокурор та адвокат; і той. хто захищав себе, повинен був висловити все, що можливо було сказати у свою оборону. Але коли дворянство було першим найбільш освіченим станом у державі, воно повинно було більше, ніж інші стани, піклуватися про загальне народне благо, про благо усіх станів, про обчеське благо, особливо коли деякі стани (піддані та духовенство) зовсім не мали участі у виборах. Було б справедливо, щоб про них на їх користь що-небудь сказали ті, хто стояв на самому верхньому ступені, а вони між тим підняли питання про кріпацтво своїх підданих й про заборону йому переходити від одного поміщика до другого. Такі питання, котрі мали значіння для усього народа, вони рішали тільки для свого стану. Тільки дворяне Сумської провінції підняли питання і про освіту і для себе пропонували університет, а для разночинців — нижчу школу. Дворянство інших провінцій зовсім не підняло сього питання. Ніхто з дворян не згадав про значіння тієї автономії, при котрій вони жили до послідніх часів і котра давала їм владу у своїм краю. Накази слободсько-українського дворянства найбільш схожі з наказами дворянства Лівобережної України, але сі все-таки куди виразніші від них у своїх бажаннях, особливо у культурно-просвітному і політичному. Дворянські накази такі ж сірі та бліді, як і ті часи безвремення, в які вони складалися.
Бажання городських мешканців теж не були яскраві, головним чином, через те, що їх не підтримував широкий стан поспільства: населення слободсько-українських городів складалося, як ми знаємо, більш усього з військових обивателів. Досить виразними треба признати тільки бажання, котрі висловлював про українську торгівлю представник Харькова Іл. Черкес, але й то тільки у тих його частинах, де він казав про загальні інтереси української торгівлі: коли ж він почав говорити про місцеві інтереси Слобожанщини, його не підтримали представники інших частин України. В інших своїх питаннях представники городів підтримували бажання військових обивателів, себто колишніх слободських козаків — більшості її населення не тільки по містах, але й по селах. Тут цікаву і взагалі правдиву відповідь давали представники сього стану на погляди й змагання дворянства. Хоча й вони стояли на грунті своїх інтересів, а все ж таки вони захищали справедливість і інтереси широких народних мас, а не тієї невеличкої купки, яку з'являло з себе тодішнє слободсько-українське дворянство — ті півстораста або, скажемо, 600 чоловік, котрі тримали у своїх руках і землю, й волю народа, власть у країні, бо таку власть дуже швидко вони получили, яко дворянство Слободсько-Української губернії, з рук цариці Катерини II . Через се вони й боялися промовити навіть слово про відродження автономії — а се слово голосно, як ми бачили, сказали військові обивателі деяких слобід Ізюмської провінції. І за се сміливе та правдиве слово нам треба висловити їм нині щиру подяку й пошанувати їх пам'ять яко щирих заступників народних інтересів.

<<предыдущая||содержание||следующая>>