КОМЕНТАР

Нотатки редактора

Текстологічну обробку тексту було затруднено кількома обставинами: об'єктивними — невиробленістю нормативного строю української літературної мови в момент створення праці, і суб'єктивними — Д.І.Багалій писав свою "Історію Слобідської України" — до речі, вперше за наукове життя уживаючи писемну українську мову — в стислі строки, а кооперативне видавництво «Союз» не змогло надати авторові кваліфікованої допомоги, бо в його штаті не було ні редактора, ні коректора. Тому можна сказати, що праця побачила світ в мало-читабельному вигляді.
Ми зважилися на безперечні зміни тексту тільки в ситуаціях, коли було ясно, що перед нами типографська помилка. В тих же випадках, коли перед нами поставали мовні особливості самого автора, ми підходили до тексту твору делікатно і диференційовано, залишаючи русизми (напр., крестьян, городи), деякі розбіжності написання окремих слів (напр., значення — значіння, соціальний — соціальний, народ — нарід).
Цитати наведено в тому вигляді, як вони подавалися автором в першому виданні.
Власні імена подано в сучасному і єдиному написанні, окрім тих, де є сполучення хв-(сучасне ф-): напр., Хведір, Мерехва.
Географічні назви приведено до сучасного написання, щоб уникнути двозначності: напр., традиційне для дожовтневої' наукової літератури написаний Білгород, Білгородська лінія замінено на Бєлгород, Бєлгородська лінія. Назву Слободська Україна свідомо залишено саме в такому написанні, яке було характерним для дожовтневої наукової традиції, а це так, як прийнято в сучасному правописі — Слобідська Україна. В ті часи, коли це поняття існували як реальна одиниця територіального поділу, правильним було саме таке написання. І це не дивно: Д. І. Багалій в тексті розвідки наголошує, що в жалованних грамотах і інших офіційних Документах XVII — XVIII ст. йти на Слободу означало йти на вільне поселення. Досить згадати, що сучасне значення слова слобода як незалежність є похідним від давньо­руського свобода (пізніше слобода), тобто поселення. Тому ми вважаємо написання Слободська Україна не тільки історично зумовленим, етимологічно доцільнішим, але й емоційно насиченим для сучасного українського читача.
В коментарі застосовано валову нумерацію, посилань. Кожному розділу відповідає, окрім реального, ще короткий історичний коментар. Зважаючи на популярний характер викладення Д. І. Багалієм історії Слобожанщини, ми вважали не зайвим ненав'язливо зорієнтувати читача, щоб при потребі він міг звернутися до інших історичних розвідок

Історико-географічна проблематика
В комплексі проблем історичної географії Слобідської України особливе місце посідає питання про державно-територіальну належність її земель в минулому. Особливої актуальності це питання набуло в 1917 р., коли одночасно з розпадом колишньої Російської імперії йшов процес політичного самовизначення народів, які її населяли. В ході цього процесу мали вирішуватися і проблеми територіального розмежування, що було нелегкою справою в прикордонних поліетнічних регіонах, одним з яких була і Слобожанщина. Згідно з «Інструкцією» Тимчасового уряду Генеральному секретаріату Центральної ради від 4 серпня 1917 р. з території України було виключено Харківську, Катеринославську, Херсонську і частину Таврійської губерній. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції теоретична плутанина, лівацький нігілізм в підході до національного питання, нарешті, співвідношення ворогуючих між собою політичних сил на місцях приводили до утворення штучних кордонів недовговічних "республік" на території України, однією з яких стала, зокрема Донецько-Криворізька республіка, проголошена в Харкові в кінці січня 19І8 р.
Це рішення було визначено ЦКРКП(б) помилковим. В. І Ленін в листі на ім'я Г. К Орджонікідзе 14(1) березня 1918 р. писав: «Что касается Донецкой республики, передайте товарищам-.. что, как бы они не ухитрялись выделть из Украины свою обпасть, она, судя по географни Винниченкю, все равно будет включена в Украину..»(ЛенинВ.И.ПСС Т 50 С. 50).
Таким чином, Д. І. Багалій не випадково підкреслює політичний контекст територіальної проблеми. Прагнучи довести історичну належність Слобожанщини до України, він неодноразово підкреслював, що так зване Дике поле до його заселення не належало Московській державі. Сучасна радянська історіографія розцінює цю позицію як помилкову і вказує або на безспірні права Російської держави на «Дике поле» (див.: Загоровский В. П. Изюмская черта. Воронеж, 1980. С. 7—11), або наголошує, що ці землі до їх заселення не належали нікому (див.: Стецюк К. І. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50-х — 70-х роках XVII ст. К., 1976. С. 306).
Історико-етнографічна термінологія книги досить плутана і відбиває стан тогочасної російської та української історичної науки.
В національному питанні Д. І. Багалій стояв на демократичних позиціях. Йому були чужими будь-які прояви національної обмеженості. Взаємовплив, взаємодію різних народів він розцінював як глибоко позитивне явище, що сприяє розвитку цивілізації в цілому і кожного народу. В цьому відношенні погляди дослідника відрізнялися як від великодержавних гасел С. М. Соловйова і В. О. Ключевського, так і від націоналістичних крайнощів М. С. Грушевського і його школи. Д. І. Багалій був першим серед істориків, хто поставив на науковий грунт проблему заселення Слобідської України як зустріч і взаємодію двох переселенських струмів — з України та Росії.

1. Малоросія — назва України (найчастіше Лівобережжя), що вживалася в царській Росії у XVII — на початку XX ст. Походить від терміна «Мала Русь», що вперше зустрічається в деяких офіційних документах Московської держави XIV ст. по відношенню до Галицько-Волинського князівства.

2. Гетьманщина — назва Лівобережної України до кінця XVIII ст., тобто скасування на ній гетьманського управління (1764 р.) і козацько-старшинського самоврядування (1781 р).

3. Мається на увазі, очевидно, той факт, що назва «Україна» деякий час зберігалася в офіційній назві Слобожанщини — «Слобідсько-Українська губернія» (1765—1780; 1796—1835 рр.).

4. В сучасній радянській історіографії існує деяка розбіжність поглядів щодо походження слова «Україна». Більшість вчених схильні інтерпретувати цей етнонім як «окраїна» (див.: Мишко Д. І. Звідки пішла назва «Україна» //Укр. іст. журн. 1966. № 7; Українці: Розділи з історико-етнографічної монографії //Літ. Україна. 1990. 15 берез. С. 7; Україна. 1989. № 41. С. 5—6), Проте, деякі дослідники вважають більш обгрунтованим тлумачення слова «Україна» як «край», тобто «країна» (див.: Рибалка І: К. Історія Української РСР. Дорадянський період. К-, 1978. С. 82), або «внутрішня земля», «земля, заселена своїм народом» (див.: Русанівський В. Україна і українці //Наука і суспільство. 1989. № 2. С. 35).

5. Мається на увазі територія Київської Русі. Термінологію Д. І. Багалій запозичив, очевидно, з "Історії України-Русі" М.С.Грушевського.

6. Мова йде про Київський Літопис, в якому під 1187 р. вперше вживається назва «Україна».

7. Дике Поле — найчастіше під цією назвою розуміли незаселену територію частини Лівобережної, Слобідської та Південної України, яку в різні часи краяли Річ Посполита, Російська держава і Кримське ханство.

8. Дідизна — земля, яка дісталася у спадок від діда.

9.Муравський шлях—докл. див.: Саратов И. Е. Муравский шлях через «Дикое поле» Пам'ятникиОтечества. 1980. №2. С. 30—35.

10. Святогорський монастир — одна з найдавніших згадок про нього датується XVI ст.

11. Герберштейн — дипломат, посол Священної Римської імперії у Росії в 1517 і 1526 рр.

12. Байдаки — великі човни.

13. Озов — Азов.

14. Цареборисів — нині с. Червоний Оскол Ізюмського р-ну Харківської обл. В російській традиції закріплено назву «Царев-Борисов».

15. В радянській науковій літературі козак Байда народних дум не ідентифікується з Дмитром Вищневецьким.

16. Чайки — козацькі човни, на яких козаки вирушали в морські походи.

17. Плюндрувати — грабувати, розоряти, пустошити.

18. Піймати облизня — потерпіти поразку.

19. Мапа Боплана — карта України, складена французьким інженером Г. Л. де Бопланом, автором «Опису України», вперше надрукованому в Парижі в 1651 р.

20. Буди — поташне виробництво; гурти — стадо великої рогатої худоби; бурти — купа, пагорб, підвищення; винниці — підприємства для виробництва горілки.

21. ...Книзі Великого Чертежа—Книга Большому Чертежу. Словесний опис географічної карти Росії і навколишніх земель (від Північного моря до Чорного і від Фінської затоки до р. Об), складений у 1627 р. в Розрядному приказі (про нього див. прим. 80). Являє з себе цінне джерело з історичної географії Слобожанщини, в якому описано територію так званого Дикого поля по трьох шляхах — Муравському, Кальміуському, Ізюмському.

22. Москва, Московщина — тут і далі термін вживається в розумінні «Росія», «російський»; так, як це робилося в багатьох іноземних джерелах доби середньовіччя.

23. Станиці — тут: озброєні загони вершників, що несли патрульну службу на степових кордонах Росії в XVI — XVII ст.

24. Засіка — загорода з порубаних («посічених») колод дерева.

25. Таврійська губернія — утв. в 1802 р. Займала територію сучасних Херсонської, Кримської і частини Запорізької областей; Катеринославська губернія — утв. в 1802 р. Включала в себе територію сучасних Дніпропетровської, частини Запорізької і Донецької областей.

26. Бєлгородська лінія — система укріплень на півдні Російської держави, збудована протя­гом 1635—1658 рр. для захисту від татарських нападів. Проходила по території сучасних Сумської, Бєлгородської, Воронезької, Липецької і Тамбовської областей від р. Ворскли до р. Челковой (притоки р. Цни).

27. Про топоніміку краю див.: Ярещенко А. З топонімічного словника Харківщини //Прапор. 1979. № 8; 1982. № 8, 12; 1985. № 1, 5, 6, 8, 12; 1986. № 6, 12; 1987. № 3 та ін.

28. Кхоші, коші — кіш. Тут: літнє житло кочівників, кибитка.

29. Украйни — окраїни.

30...збудував Цареборисів... — будівництво Цареборисова відноситься до 1599 р. (див.: Загоровский В. П. Изюмская черта. С. 53). Місто збезлюділо під час повстання І. Болотникова у 1606 р., було зруйноване татарами у 1612 р. Вдруге було заселене і відновлене у 1654 р. українськими переселенцями.

31. Чати — караул, дозор, варта.

32. Юрти — великі промислові угіддя, що передавалися у володіння.

33. Українська лінія — система укріплень, збудована царським урядом в 30—60-х роках XVIII ст. з метою подальшого просування володінь Російської держави на південь і захисту від татарських розбоїв. Сучасні дослідники визначають її довжину не в 400, а в 244—260 верст. Щорічно на будівництві Української лінії працювало понад 20 тис. українських козаків і більше 10 тис. селян. Залишки укріплень збереглися нині в селищах Барвінківського, Зачепилівського, Балаклійського, Красноградського і Первомайського р-нів Харк. обл.

34. ..про територіальну автономію України — Центральна рада домагалася автономії України в складі федеративної Росії, про що свідчив прийнятий нею І Універсал, опублікований 11 червня 1917 р.- III Універсал Центральної Ради (7 листопада 1917 р.) проголошував утворення Української Народної Республіки в складі Росії (див.: Яневський Д. Б. Українська Центральна рада: перші кроки до національної державності (березень—листопад 1917 р.) К, 1990.

35. ...установчі українські збори...— вибори до Українських установчих зборів, які мали вирішити питання про суверенітет, форму державного ладу, Конституцію і вищі органи влади України, проводилися в кінці грудня 1917—на початку 1918 р. Вони проходили в умовах розгортання громадянської війни, посилення апатії та розчарування населення в ефективності мирних, політичних методів боротьби. У виборах взяло участь близько 59,6%виборців. Перемогу здобула Українська партія соціалістів-революціонерів (61,2 % голосів).

36. ..литовським людям...— тобто українцям тієї, частини України, що входила до складу Річі Посполитої.

37. Згідно з російсько-польською угодою 1647 р. до Російської держави відходили так звані «путивльські городища», в тому числі перелічені Д. І. Багалієм.

38. Чугуїв засновано в 1638 р.

39. Музей Слобідської України був створений в 1920 р. на базі етнографічного музею Харківського історико-філологічного товариства. В 1931—1932 рр. музей було розформовано: більша частина експонатів склали основу новоутвореного Всеукраїнського історичного музею, що був переміщений в Київ в 1934 р., решту залишено в Харківському краєзнавчому музеї, який зазнав великих втрат у роки Великої Вітчизняної війни.

40. ...за віру і рідну мову, за землю і волю — спрощене гасло боротьби українського народу проти соціального, національного і релігійного гноблення XVI — XVII ст.

41. Дмитро Вишневецький (?— 1563 р.) —князь, один з найвідоміших ватажків придніпровського козацтва. Перебував на службі у Івана IV в 1558—1561 рр.

42. Церковні братства — національно-релігійні громадські організації українського і білоруського православного населення, переважно міського у XVI — XVIII ст.

43. Радянська історіографія вказує на класові суперечки серед українських переселенців. Це привело до вбивства гетьмана Я. Остряниці, одного з героїв визвольної боротьби українських селян і козаків другої чверті XVII ст., і повернення переселенців на колишні місця проживання.

44. Козацький літопис — Літопис Самовидця. Самовидець — невідомій автор так званого Літопису Самовидця другої половини XVII — поч. XVIII ст. Більшість дослідників дотримується думки, що літературну пам'ятку було створено представником української козацької старшини Р. Ракушкою-Романовським. Див.: Летопись Самовидца. К, 1878.

45. Про основні етапи переселення українців на Слобожанщину див.: Дяченко М. Т. Етапи заселення Слобідської України в XVII — першій половині XVIII ст. //Укр. іст, журн. 1970. № 8. С. 41—51.

46. Руїна — за термінологією дожовтневої історіографії історії України період приблизно з 1663 по 1687 рр., коли точилася вперта боротьба між Польщею, Росією та Туреччиною за Україну, що перепліталася з міжусобною, визвольною та класовою боротьбою самого українського населення.

47. Брюховецький І. М. (? — 1668) — гетьман Лівобережної України в 1663—1668 рр., який спочатку проводив конформістську політику щодо московського уряду, а в 1668 р. приєднався до народного повстання, викликаного наступом царизму на права і вольності українського народу, а також Андрусівським перемир'ям (див. прим. 53).

48. Многогрішний Д. Г. (? - ?) —гетьман Лівобережної України в 1668—1672 рр.

49. Самойловин /. С. (? — 1690) — гетьман Лівобережної (1672—1687) і Правобережної (1674—1687) України.

50. Дорошенко П. Д. (1627—1698) —гетьман Правобережної України в 1665—1676 рр.

51. Грабянка Г. (? — 1734) —представник козацької старшини гадяцький полковник, автор широко відомого літопису. Див.: Грабянка Г. Летопись. К, 1854.

52. Сумцов М. Ф. (1854—1921)—професор Харківського університету, чл.-кор. Російської, академік Української Академій наук, видатний український літературознавець, фольклорист, етнограф і громадський діяч.

53. За Андрусівським перемир'ям 1667 р. між Росією і Польщею в складі Росії залишалися Лівобережна Україна і Київ (на 2 роки), в складі Польщі — Правобережна Україна і Білорусія. Такий поділ України на дві частини зберігався до 90-х років XVIII ст. і викликав великі зворушення серед широких верств українського народу.

54. Сірко І. (? — 1680) —кошовий отаман Запорізької Січі, видатний ватажок українського козацтва в боротьбі з турецько-татарськими та польськими загарбниками. Див. докл.: Яворницкий Д. И. Йван Дмитриевич Сирко — славньїй кошевой атаман войска Запорожского низових казаков //Донбас. 1989. № 1; 2 Шаповал І: Портрет легендарного отамана: До 300-річчя з дня смерті І. Д. Сірка //Дніпро. 1980. № 8.

55. Бахчисарайська умова — мирний договір 1681 р. між Росією та Туреччиною з Кримським ханством про 20-річне перемир'я, згідно з яким землі між Південним Бугом і Дніпром повинні були залишатися незаселеними, а територія Брацлавщини (сучасних Вінницької, частини Черкаської обл.), Поділля (сучасних Хмельницької, частиниТернопільської та Вінницької обл.) і Південної Київщини переходили під владу Туреччини.

56. Величко С. В. (?— прибл. 1728)—український літописець початку XVIII ст., автор 4-томного «Сказання о войне казацкой с поляками...», надрукованого вперше у Києві в 1848-1855 рр.

57. Слобідсько-українська мова — мається на увазі слобідсько-український діалект української мови, існування якого визнавалося Деякими вченими XIX — поч. XX ст.

58. Зіньківський Іван (інакше — Іван Дзиковський) - острогозький полковник, що брав участь у повстанні під проводом С. Разіна.

59. В сучасній літературі зустрічаються і інші дати заснування Міста Сум: 1652 р. (див.: Українська Радянська Енциклопедія. 1984. Т. 11. С. 59); 1655 р. (див.: Стецюк К. І. Народні рухи на. Лівобережній та Слобідській Україні в 50-х — 70-х роках XVII ст. С. 299).

60. Севрюки— тут: порубіжнйки, охоронці кордонів або в значенні «жителі Чернігово-Сіверщини».

61. Бортники — феодально залежні селяни, які збирали в лісах; мед диких бджіл і сплачували данину медом. Відомі з часів Київської Русі.

62. Чинш— податок у грошовій формі.

63. В питанні про час заснування міста Харкова єдиної точки зору немає, оскільки різні учені по-різному підходили до того, яку ж подію слід вважати початковою: прибуття на це місце перших поселенців чи будівництво острога і фортеці (див: Слюсарский А. Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщини XVII — XVIII вв. X ., 1964. С. 95—99). Як правило, в науковій літературі часом заснування Харкова вважається початок 50-х років XVII ст., точніше 1653—1655 рр. (Рибалка І. /(.Історія Української РСР. Дорадянський період. С. 578) або 1653—1656 рр. (История Украинской ССР. К.» 1983. Т. 3. С. 672).

64. Альбовський Є. О. — кадровий офіцер, письменник, краєзнавець другої половини XIX — початку XX ст., автор ряду праць з історії Слобожанщини.

65. Зміїв — одне з найдавніших поселень на території нинішньої Харківської області. Згадується в Іпатнвському літописі під XII ст. Датою заснування міста вважається 1656 р. (див:: Загоровский В. П. Изюмская черта. С. 68).

66. Салтівська археологічна культура VIII — X ст.

67. Про дату заснування м. Охтирки Сумської області див. також: Українська Радянська Енциклопедія. 1982. Т. 8, С.108;. Іванюк Я. І. Міста-фортеці Охтирка і Суми у Х VII — XVIII ст. /Укр. іст. жури. 1980. № 9. С. 101, де датою заснування міста називається 1641 р.

68. В історичній літературі зустрічається різнобіжність в визначенні дати заснування Богодухова: 1662 (Історія міст і сіл УРСР. Харківська область. К, 1967. С. 242) та 1664 р. (Загоровский В. П. Изюмская черта. С. 74).

69. Купчитися — скупчуватися, збиратися в одному місці.

70. ...на підставі розуму і справедливості...— явна ідеалізація ученим дій козацько-старшинської адміністрації, яка спростовується наведеними ним же фактами численних зловживань старшини.

71. Руга — церковне володіння, частіше — земля.

72. Академік Гільденштедт —І. Д, Гюльденштедт (1745—1781 рр.)—академік Російської Академії наук, що здійснив у 1774 р. першу спеціальну наукову експедицію на Україну з метою систематичного описання краю і його жителів.

73. Волохи — переселенці з Валахії (історична область, що входила в Румунію), які перейшли на територію Росії після поразки російської армії на р. Прут у 1711 р.

74. Гандлювати — торгувати.

75. Жалованні грамоти — спеціальні царські укази, за якими, в даному випадку полки, загалом же — певні особи, наділялися визначеними в грамотах милостями.

76. Див. прим. 47.

77. Гетьманські статті — угоди між гетьманом України і царським урядом, в яких були зафіксовані рамки політичної автономії, економічні пільги населення України, права і обов'язки станів тощо.

78. Про вільну заїмку земель див. в розділі 8.

79. ...два типи заселення...— Д. І. Багалій розцінював російську колонізацію Слобожанщини передусім як урядову, служилу, а українську — як народну.

80. Розрядний приказ, Розряд ( XVI — XVIII ст.)—орган державного управління в Росії, що відав обороною, прикордонними містами і повітами, призначенням служилих людей.

81. Скоропадський І. Г. (1646—1722) — гетьман Лівобережної України в 1708—1722 рр.

82. Апостол Д. П. (1654—1734) —гетьман Лівобережної України в 1727—1734 рр.

83. Слобідсько-Українська губернія існувала в 1765—1780 та 1796—1835 рр. до її перейменування в 1835 р. в Харківську.

84. Сливе — нар. майже.

85. Мається на увазі робота /. /. Срезневського «Историческре обозрение гражданского устроения Слободской Украйни со времени ее заселення до преобразования в Харьковскую губернию» (2-е вид.X ., 1883 р).

86. Тимчасових — помилк. Маються на увазі тогочасні документи.

87. д. — незрозуміле скорочення. Можливо, мається на увазі «добродіїв».

88. Вихід населення з Слобідської України на Дон у XVIII ст. пояснюється головним чином зростаючим наступом феодальної верхівки на права і землі простих селян і козаків.

89. Підпомошники — вірніше підпомічники — незаможна, позбавлена козацьких привілеїв частина українського козацтва у XVIII ст., яка утримувала своїм коштом виборних козаків, що несли регулярну службу. В 1783 р. прирівняні до державних селян.

Боротьба з татарами
Боротьба з нападами татар пронизує майже всю історію Слобідської України в XVII — XVIII ст. Цей край в буквальному розумінні був политий не тільки потом, а й кров'ю тисяч його оборонців. Російський уряд, політичні відносини якого з Кримським ханством та Татарськими ордами весь час залишалися складними, дотримувався в основному оборонно-наступальної тактики, поволі просуваючи свої кордони в степ шляхом будівництва укріплених ліній фортець — Бєлгородської, Ізюмської, Української та ін. Історики по-різному розцінювали ефективність цієї тактики. Зокрема, Д. І. Багалій вважав, що названі укріплені лінії були неефективними, і дотримувався думки, що наступальна тактика у боротьбі з нападами татар була б більш виправданою. В такому ж дусі висловлюються і деякі сучасні дослідники (див.: Загоровский В. П. Белгородская черта. С. 55). Д. І. Багалій першим з дослідників історії краю зумів створити систематичну, комплексну картину будівництва і географію «розташування системи укріплень на території Слобожанщини: Відновлена дослідником панорама боротьби українського населення з татарськими нападами на територію Слобідської, України і сьогодні залишається повною і достовірною.

90. Мова йде про успішний похідбв 1556 р. російського війська спільно з українськими козаками проти кримських татар і похід 1559 р.

91. Походи кн. В. В. Голіцина— 1687 і 1689 рр.

92. Походи Мініха — 1735—1739 рр.

93. Нова Сербія — адміністративно-територіальна одиниця на Правобережній Україні (1752— 1764), населена вихідцями з Подунав'я, організованими у військові структури.

94. Запорізьку Січ було зруйновано в 1775 р.

95. Крим перейшов під владу Росії в 1783 р.

96. Карасубазар — суч.м. Білогірськ Кримської обл. (з 1945 р.).

97. Кафа — суч. Феодосія.

98. Мажа — чумацький віз.

99. Паланки, паланка — адміністративно-територіальна одиниця (округ) в Новій Січі (1734— 1775 рр).

100. Мент — момент.

101. Див.: Воронежский юбилейньїй сборник. Воронеж, 1886. [Вып . 1].

102. Обломи — бруствер в стіні фортеці, висотою під груди стрільця.

103. Котки — колоди, які перекидали через фортечний мур під час навали ворога.

104. Тараси; тераси; стіна, рублена тарасами — мур, який складався з двох вінчатих стін, розташованих паралельно і скріплених під прямим кутом поперечними балками так, що утворював клітку, заповнену землею чи камінням.

105. Форштадт — передмістя фортеці.

106. Кроваті — помости на фортечному мурі, де розміщувалися стрільці.

107. Вертлюг, верклюг — нерухомий гвинт, на якому що-небудь обертається.

108. Ретраншемент — допоміжна фортифікаційна споруда другої оборонної лінії XVI — XIX ст., спочатку у вигляді огорожі позаду фортечного муру, пізніше — кількаповерхових казарм з бійницями, амбразурами, вікнами.

109. Див. прим. 72.

110. Нова лінія — Ізюмська лінія, збудована в 1679—1680 рр. на території сучасних Харківської і Бєлгородської областей.

111. Острожки — тут: частокіл, огорожа з загострених паль, густо вбитих в землю.

112. Надолби— оборонні споруди з вкопаних в землю коротких дерев'яних колод.

113. Честик — частокіл з загострених деревин, вбитих в шахматному порядку на невеликій відстані в дубові колоди.

114. Пассек В. В. (1808—1842) —дослідник історії та етнографії Слобідської України.

115. Орлик П. (1672—1742)—генеральний писар, один із найближчих соратників І. Мазепи. Був проголошений гетьманом (1709 р.) частиною старшини за кордоном після поразки під Полтавою.

116. Маються на увазі, очевидно, погляди російських (напр., С. М. Соловйова), польських (О. Яблоновського, Ф. Равіти-Гавроньського) та деяких українських (П. Куліша) істориків на українське козацтво як на виключно деструктивне анархічне об'єднання.

Адміністративно-політичний лад, політична автономія Слобожанщини
В прогресивній російській та українській історіографії кінця XIX — початку XX ст. дуже популярними були теми, зв'язані з вивченням державно-правових відносин, взаємин місцевих і центральних органів влади, системи самоврядування та представництва. Актуальність цих проблем в значній мірі пояснювалась пекучою потребою політичних реформ в країні, яка ставала на шлях капіталістичного розвитку. Д. І. Багалій ще в молоді роки засвідчив свій інтерес до названої проблематики, присвятивши кілька спеціальних досліджень виборам на Україні депутатів в так звану «Комиссию для составления проекта нового Уложения» (1767 р.), історії цехів в містах України, проблемам міського самоврядування в Харкові, університетській автономії і таке інше. До осмислення цих питань учений звернувся і в буремні роки революцій, але уже на більш високому рівні — в плані політичного статусу Слобідської України в складі Росії. Заслугою Д. І. Багалія було те, що він чи не першим серед дослідників визначив головну особливість політико-адміністративного ладу краю і більшу, ніж це було на Лівобережній Україні, залежність Слобожанщини від царського уряду.

117. ...Івашко Сірко зрадив...— І. Сірко брав участь у повстанні разом з гетьманом І. Брюховецьким проти царської адміністрації на Україні.

118. ...зла доля рибинського полковника...— цей натяк І. Сірка не мав під собою підстав.

119. Данилевич В. Є. (1872—1936) —російський і український історик, археолог. Див.: Донилевич В. Є. Время образования Слебодских черкасских полков //Сб. статей, посвященньїй В. О. Ключевскому. М., 1909.

120. Новіша розвідка Є. Альбовського — монографія «Харьковские казаки». X ., 1914.

121. Див.: Головинеький П. Слободские казачьи полки. Спб., 1864.

122. Клейноди — відзнаки-, регалії та атрибути влади українського козацького війська. До них належали хоругва, бунчук, булава, печатка, пернач, литаври, значки.

123. Лазаревський О. М. (1834—1902)—видатний український ліберальний історик.

124. Див. Твердохлебов А. Наследственное полковничество (переписка по поводу борьбы двух полковничьих родов за полковничий ранг) //Киев. старина. 1887. Май.

125. Є. О. Щербінін — губернатор Слободсько-Української губернії в 1705—1775 рр.

126. Рейтарські полки — важка кіннота, озброєна вогнепальною і холодною зброєю ( XVI — XVII ст.).

127. Копейні полки — складалися з піших та кінних воїнів, озброєних списами. Входили до складу створеного Іваном IV стрілецького війська. Існували до зформування Петром І регулярної армії.

128. Див.: Данилевич В. Из истории управлення Слободской Украиной в XVII столетии (К биографии острогожского черкасского полковника И. С. Саса). X ., 1906.

129. Приказ Великої Росії, Великоросійський приказ (1687/1688—1700) —відав управлінням великоросійських територій. Йому була підпорядкована і Слобідська Україна, хоча справами українських земель відав Малоросійський Приказ. Залежність від Великоросійського приказу відбивала більшу залежність Слобожанщини від. центрального уряду.

130. Пушкарський приказ — орган державного управління в Росії в XVI — XVIII ст., який відав артилерією армії.

131. Соборне Уложеніе — Соборне Уложення 1649 р., уложення царя Олексія Михайловича, перший друкований кодекс законів Російської держави, який залишався основним зводом законів до першої половини XIX ст. включно.

132. Посольський приказ (1549 — 1720) —відав зносинами з іншими державами.

133. Конфірмовані — затверджені.

134. ...збори на консистентів..., ...порції та рації — збиралися з населення у грошовій формі, вигляді провіанту на користь регулярних військ, які перебували на постої.

135. Абшит — відставка.

Проблеми соціально-класової структури
Інтерес Д. І. Багалія до соціально-класової проблематики був значним і сталим. Недарма він вважав себе «істориком-соціологом». До висвітлення зв'язаних з цією тематикою питань учений підходив з позицій сучасної йому вітчизняної соціології, беручи за основу формально-юридичні ознаки і місце в суспільстві того чи іншого класу-стану, а не його місце в процесі виробництва та відношення до продуктивних сил. Тому він з легкістю може перелічувати в одному ряду з козаками, селянами, ремісниками «великоросів» та «чужоземців».
Для того щоб краще зрозуміти погляди Д. І. Багалія в даному питанні, слід згадати, що прогресивна суспільно-політична і історична думка другої половини XIX — початку XX ст. прагнула довести рівність всіх громадян перед законом і виступала рішуче проти будь-яких станових привілеїв у напівфеодальній Росії. На практиці це надавало їй виразного анти дворянського спрямування. Ще більш виразно звучав цей мотив в українській історіографії того часу, відбиваючи реально існуючу неповноту соціальної структури української народності (відсут­ність національної аристократії, крупної буржуазії), що поволі, з великим запізненням транс­формувалася в націю. В ліберальній українській історіографії названого періоду була поширена думка про радикальні наслідки Визвольної війни 1648— 1654 рр., в ході якої феодально-шляхетські порядки були нібито скасовані «козацькою шаблею», привілеї станів знищені, а суспільство набуло однорідності (так вважав, напр., О. М. Лазаревський). Ці погляди поділяв і Д. І. Багалій. На думку радянських істориків, феодально-кріпосницькі порядки в ході її були значно послаблені, але не знищені повністю.
Треба зрозуміти виразний антидворянський акцент відповідного розділу книги. Подібно до О. М. Лазаревського, О. Я. Єфіменко Д. І. Багалій прагнув підкреслити, що твердження новоспеченого українського дворянства про «благородне» походження їх предків не мають ніяких підстав. Конкретними фактами він переконував читача, що дворянство українських козацьких старшин в більшості випадків було вигаданим, потрібним для того, щоб довести своє «право» на володіння кріпаками. Ставлення вченого до тих старшинських родів, які всілякими правдами, а частіше кривдами, вибились, як то кажуть, в люди, яскраво простежується на прикладі родів Перекрестових, Кондратьєвих та інших, що здобули сумну славу численними здирствами, безмежним свавіллям, хабарництвом та інтригами. Одночасно Д. І. Багалій визнавав, що серед переселенців на Слобожанщину могли бути і представники українського шляхетства, але лише як поодиноке явище.

Історія землеволодіння
Аграрне питання в другій половині XIX — на початку XX ст. у величезній мірі визначало характер і напрямки історичного розвитку країни. Навколо цієї проблеми розгорталася ідейно-політична боротьба, що знаходила своєрідне відбиття і в, на перший погляд, суто наукових дискусіях. Погляди Д. І. Багалія на історію землеволодіння на Україні формувалися під впливом досить поширеної в історіографії історії України ліберально-народницької концепції, згідно з якою віковічне право селян на землю грунтувалося на«так званому трудовому началі, інакше кажучи, земля повинна була належати тим, хто її обробляє. Як і інші прогресивні історики України (О. М. Лазаревський, О. Я. Єфименко, В. О. Барвінський та ін.), Д. І. Багалій вважав, що в основі селянського землеволодіння на Україні лежала займанщина, тобто та земля, яку зайняли маси українського населення в ході зігнання крупних магнатів-землевласників під час Визвольної війни 1648—1654 рр. і переселення на нові, ніким не зайняті землі Лівобережжя і Слобожанщини. При цьому досить часто на підтвердження цієї думки наводився документ, який ввів у науковий обіг О. М. Лазаревський — розповідь козаків села Покошиці про походження їх земельної власності.
Радянська історична наука, виходячи з того, що крупне феодальне землеволодіння на Україні фактично не було ліквідоване в ході Визвольної війни, як це вважав О. М. Лазаревський та його однодумці, розглядає займанщину не як власність, а як феодальне володіння, що базувалося на давньому звичаєвому праві і здійснювалося під загальним контролем козацько-старшинської адміністрації і царського уряду. Що ж до оповідань селян с. Покошиці, то вони, як вважають сучасні дослідники, відбивають не справжню картину утворення землеволодіння, а народні уявлення про неї (див.: Борисенко В. Я. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVII ст. К, 1986; Гуржий А. И. Зволюция феодальних отношєний на Левобережной Украине в первой половине XVIII в. К-, 1986; Путро А. И. Левобережная Украина в составе Российского государства во второй половине XVIII века: Некоторые вопросы социально-экономического и общественно-политического развнтия. К., 1988).
Слід, однак, зауважити, що в кінці XIX — на початку XX ст. думка про те, що заїмочне землеволодіння було власністю, а не володінням, знаходила підтвердження на практиці. Зокрема, під час так званих старозаїмочних процесів в Харкові, в ході яких розглядалися земельні претензії слобідських селян до державного скарбу, суд прийняв п'ять позитивних рішень, визнавши справедливість цих претензій на тій підставі, що українські селяни і козаки займали пусті землі на правах повної власності (див. докл.: О старозаимочном крестьянском землевладении в местности бывших слободских полков. Спб., 1904).
Вивчаючи проблему форм землеволодіння на Слобожанщині, Д. І. Багалій з прогресивних позицій одстоював право селян на індивідуальну земельну власність і, на відміну від І. В. Лучицького та М. М. Ковалевського, заперечував існування на Лівобережжі та Слобожанщині в XVII — XVIII ст. селянської общини, тотожньої великоросійському «миру». На його думку, земля займалася з самого початку не в общинне, а в індивідуальне землеволодіння.

136. Цехи — корпоративні організації ремісників за професією в містах середньовічної Європи.

137. Кушніри — ремісники, що вичиняли хутро і шили хутряні вироби.

138. Звичаєве право — сукупність неписаних норм, звичаїв, санкціонованих верховною владою.

139. Магдебурзьке право — система правових норм, що регулювали рівень міського само­управління в містах середньовічної Європи. На Україні було більш обмеженим, ніж в Західній Європі. З поширенням в останній чверті XVIII ст. на території України загальноросійських законів фактично припинило свою дію. Остаточно було скасоване по всій Україні 1831 р.

140. .. у віно...— придане.

141. Ланд-міліція — поселенське військо, створене Петром І для захисту південних кордонів Російської держави від татар.

142. Компути — списки козаків. Визначали належність до козацького стану з відомостями про майнове становище, проходження служби тощо.

143. Слов'яно-Сербія — адміністративно-територіальна одиниця (1753—1764 рр.), що включала територію сучасних Луганської, Донецької, Полтавської обл.

144. Вінтер-квартири — зимові квартири, на яких розміщували регулярні війська.

145. Гоф-квартира— тут: штаб-квартира.

146. Цілюрики — прав, цирульники, перукарі, що виконували також обов'язки лікаря.

147. ... кріпацтво... було не дуже тяжке... — це можна сказати лише стосовно періоду до остаточного закріпачення селян.

148. Ця відмінність соціального устрою Слобожанщини і Російської держави була лише формальною.

149. Див.. прим. 121.

150. Див.. прим. 72.

151. Некруцький — рекрутський.

152. Див. Топографическое описание Харьковского наместничества. 1788. 3-є изд. X ., 1888. Про цю історичну пам'ятку див.: Литвиненко М. А. «Топографическое описание Харьковского наместничества» 1788 р. як джерело для вивчення історії Слобідської України другої половини XVIII ст. //Укр. іст. журн. 1966. № 1.

153. ...«економічеських крестьян»...— економічні селяни — феодально залежні від держави селяни. Ця категорія з'явилася внаслідок проведення 1764 р. секулярізації церковних земельних володінь. Згодом злилися з загальною масою державних селян.

154. Купці 1гільдії — згідно з указом 1775 р. мали капітал більше 10 тис. крб.; купці II гільдії володіли капіталом від 1 тис. до 10 тис. крб., /// гільдії — від 500 до 1 тис. крб.

155. Партикулярних — тут: тих, що не мають прямого відношення до справи, відокремлених.

156. Каптенармус— особа, яка відала обліком;, збереженням, розподілом військового майна роти чи відповідного їй підрозділу.

157. Мрії про відродження козаччини були поширені в українському суспільстві аж до скасування кріпацтва. Ці питання були предметом обговорення і в вищих ешелонах влади в моменти загострення міжнародної ситуації або воєн, в яких брала участь Росія (1812, 1830, 1855 рр.),

158. Демократичним— тобто за походженням.

159. Безспорними — фактичними.

160. Про Харківський колегіум див. докл. в розділі 11.

161. Четвертні землі — четвертним називалося землеволодіння служилих людей, поселених на південних кордонах Російської держави, в основному в районі Бєлгородської лінії. В даному контексті четверть — умовна одиниця земельного наділу.

162. Пікінерські — копейні. Див. прим. 127.

163. До описання економіки краю ученій підходив з точки зору опанування людиною природних багатств (звідси класифікація ремесел за здобутками зоологічними, мінеральними тощо).

164. Див. прим. 19.

165. Четей, чети — чверть.

166. Див.: Зуев В. Путешественньїе записки. Спб., 1787.

167. Десятина — у XVIII ст. 1, 0925 га.

168. Див. прим. 72.

169. Гонтарі — ремісники, що покривали дах будівлі гонтою (кровельними матеріалами у Вигляді тонких дощечок).

170. Тертичники —пильщики дошок.

171. Римарі — ремісники, що займалися виготовленням шкіряного сільськогосподарського реманенту (збруї).

172. Шаповали — майстри, що виготовляли з вовни різне вбрання.

173. Сідельники— ремісники, що виготовляли сідла.

174. Стельмахи — майстри, що виробляли вози та сани.

175. Кирея — плащ, довга верхня одежа; велика свита з каптуром.

176. ... од Духова дня,..—з понеділка після свята Трійці, яка наступала на 50-й день після Пасхи.

177. Перша Пречиста...— українська назва релігійного свята Успення Пресвятої Богородиці (15 серпня старого стиля).

178. Друга Пречиста — свято Різдва Богородиці (8 вересня старого стиля).

179. Другий тиждень Великого посту — Великий піст перед Пасхою наступав за 7 тижнів до свята.

180. Пилипівка 21 падолиста — релігійне свято (21 листопада старого стиля).

Вибори до Комісії для складання нового Уложенія 1767 р.
Матеріал 6-го розділу малює цікавий епізод з історії парламентської практики часів просвіченого абсолютизму. Комісія для складання нового кодексу законів країни складалася з виборних представників різних станів (окрім кріпосного селянства), які, отримували накази від своїх виборців. 573 депутата Комісії на своїх засіданнях в 1767— 1768 рр. обговорили і прийня : ли ряд законопроектів, але коли в 1768 р. в центрі дебатів опинилися питання обмеження чи ліквідації кріпосного права, демократизації політичного ладу країни, Катерина II поспішила скористатися розпочатою в 1768 р. війною з Туреччиною і розпустила Комісію.
Д. І. Багалій дав яскраву картину численних зловживань, свавілля царської бюрократії, якими супроводжувалися вибори «обранців народу» на Слобожанщині. Вимагаючи, щоб вибори проходили «тихо, мовчки, поштиво», адміністрація жорстоко розправлялася з тими депутатами, які повірили облудним закликам уряду про демократичні перетворення.

181. Єдваб — дорога шовкова тканина.

182. Кав'яр — ікра.

183. Барило —посуд для рідини з двома днищами і опуклими стінками, стягнутими обручами.

184. Прасол — дрібний торговець здебільшого в'яленою рибою і сіллю. Тут: захожий торговець.

185. Цебер — велике вілро.

186. Сулія — велика бутель.

187. Див. прим. 166.

188. Див. прим. 152.

189. Див. прим. 152.

190. Див. прим. 166.

191. Золотник — 4,266 г.

192. Четверть — 8,5 пудів.

193. Гранець — міра рідини.

194. Кварта — міра рідини; посудина.

195. Звичайно ж, не від заселення, а від рівня соціально-економічного розвитку і правових норм.

196. Помісним правом і заїмкою користувалися водночас як українці, так і великоросіяни.

197. Перевісище — сітка для ловитви птахів, тут: місце ловитви дичини.

198. Селіванов Т. І.— директор першої харківської, гімназії і училища шляхетних дівчат. Мова йде про його розвідку «Старозаїмочне землеволодіння» (Харьковские губернские ведомости: Прибавление ,1863. № 1, 2).

199. Шиманов О. Л. — харківський юрист, дослідник аграрної історії Слобожанщини, член Харківської української громади в, другій половині XIX ст. Д. І. Багалій має на увазі його роботу «Главнейшие моменти в истории старозаимочного Землевладения Харьковской губернии» (К., 1883).

200. Апраксій П. Н. — командуючий російським військом на Слобожанщині в 1713—1714 рр.

201. Грошей — монет.

202. Злотий — тут: місцева назва монети на Правобережній Україні вартістю 15 копійок.

203. Титарь — церковний староста.

204. Таляр, талер — велика срібна монета багатьох європейських країн XVI — XIX ст. В Росії таляри були відомі як «єфимки». На українських землях були в обігу до XVIII ст.

205. Секвестровані — від: секвестр — заборона або обмеження, покладене державою на користування приватним майном.

206. Швабські — німецькі.

207. Заполоч — кольорові бавовняні нитки для гаптування.

208. Мінея — див. прим. 250.

209. Реп ' ї — предмет, який використовується під час литургії.

210. Шльонські —сілезькі.

211. Шандали — свічники.

212. Квітка Г. Ф. (Квітка-Основ'яненко, 1778—1843) —український письменник, основоположник художньої прози в новій українській літературі.

213. Див.: Ефименко А. Я Южная Русь Т. 1.

214. Тарновський В. В. (1837—1899) —український громадський і культурний діяч, збирач і власник великої колекції старожитностів і рукописів з історії України, яку він подарував Чернігівському земству. На її базі було відкрито Чернігівський історичний музей (1902 р.).

215. Поль О.М. (1832—1890)—підприємець, краєзнавець і археолог, дослідник минулого Катеринославщини (Дніпропетровщини). Зібрав значну колекцію предметів старовини, з яких було започатковано музей його імені в Катеринославі.

216. Редін Є. К. (1863—1909) — професор історії мистецтв Харківського університету.

217. Див.: Таранушенко С. Старі хати Харкова. X ., 1922; Його ж. Мистецтво Слобожанщини XVII — XVIII в. X ., 1928.

218. Див.: Лукомский Г. К. Старинньїе усадьб ы Харьковской губернии. Пг., 1917. Ч. 1.

219. Каразін В. Н. (1773—1842) —засновник Харківського університету.

220. Паліцин О. О.— дворянський просвітитель, архітектор. В 80—90-х роках XVIII ст. очолював гурток прогресивної інтелігенції.

221. Див.: Топографическое описание Харьковского наместничества. 1785. [рукопис]. Див. про нього: Пирко В. А. Топографическое описание Харьковского наместничества 1785 г. //Пробл. ист. географии России. М., 1983. Вьіп. 4.

222. Призьба — невисокий, найчастіше земляний насип уздовж стін хати.

223. Сволок — деревина, що підтримує стелю.

224. Див. прим. 166.

225. Книш — паляниця.

226. Див. прим. 152

227. Сам — в сполученні з порядковим числівником утворює складний прикметник, який означає в стільки разів більше того, що, наприклад, посіяно, скільки показує числівник. Так, сам 7 — всемеро.

228. Див.: Калиновский Г. Описание свадебньїх украинских простонародних обрядов... Спб., 1777.

229. Див. прим. 152, 221.

230. Можливо, йдеться про: Пассек В. Историко-статистическое описе ниє Харьковской губернии. 1836//Материалам для статистики Российской империи. Спб.,.1839г Отд. 2.

231. Мочульський В. І. — статистик, археолог, зоолог, автор «Военно-сїатйстического описання Харьковской губернии». Спб., 1850.

232. Див.: Філарет (Гумилевский). Историко-статистическое описание Харьковской епархии. X ., 1853.

233. Д. І. Багалій залишає без коментарів ідеалістичну характеристику слобожан, зроблену автором «Топографического описання Харьковского наместничества».

234. Незалежність Київської митрополії від Московського патріарха тривала до 1686 р.

235. Антиминси — чотирикутна плахта з льняної або шовкової тканини з зображенням сцени покладання Христа в труну і чотирьох євангелістів. Використовувалась для покриття пре­столу під час богослужіння.

236. Див. прим. 232.

237. Вільно — колишня назва м. Вільнюса.

238. Могила П. С. (1596—1647) —український політичний, церковний, культурний діяч, митрополіт Київський і Галицький, що стояв у витоків Києво-МогилянськоІ колегії (Київської академії).

239. Тріоди — дві книги-молитвословника, що використовуються при богослужінні.

240. Баранович Л. (1620—1693) — письменник, церковний діяч, деякий час виконував обов'язки київського митрополита, ректора Києво-Могилянської колегії.

241. Харківський колегіум — навчальний заклад, створений за зразком Києво-Могилянської колегії. Заснований 1721 р. у Бєлгороді як семінарія. У 1727 (1726 ?) переведений до Харкова. Після відкриття Харківського університету (1805 р.) став вузькостановим навчальним закладом, пізніше — знову духовною семінарією.

242. Стефан Яворський (1658—1722)—український письменник, філософ, церковний діяч, екзарх, охоронець всеросійського патріаршого престолу.

243. .. люди, посвячені в стихарь... — ті, що мають право носити стихарь. Стихарь — довге, з широкими рукавами верхнє убрання дияконів. Одягається при богослужінні.

244. Євангеліє напрестольне — текст Євангелія з крупним шрифтом, використовується священником під час литургії.

245. Служебник — православна богослужебна книга, яка містить тексти для церковних служб кожного дня.

246. Требник — книга з молитвами для треб. Треба — богослужебний обряд, який здійснюється на прохання самих віруючих.

247. Тріода — прав, тріодь — зібрання триспівних канонів. Тріодь посна містить служби від тижня митаря до світлої Пасхи.

248. Трифолой — прав, трефолой (грец. анфологіон) — книга, в якій зібрані служби свят — господських, богородичних і святих.

249. Апостол — книга діяній і послань учнів Христа — апостолів.

250. Мінеї — Четьї-Мінеї — твори російської церковно-історичної повчальної літератури, в яких за місяцями і днями йшли оповідання з життя святих православної церкви.

251. Октонх — прав, октоїх — книга церковних співів на 8 голосів.

252. Шестоднев — твори релігійно-богословського змісту, створені з метою підтвердження християнського вчення про творення світу за 6 днів. Як правило, складалися з 6 окремих трактатів і містили відомості з природознавства і історії.

253. Псалтир слєдованная — Псалтир — одна з книг Старого завіту. Слєдованная — тобто та, яка знаходиться після інших книг Священного писання.

254. Євангеліє толкове — текст Євангелія, яким користуються миряни.

255. Скуфья — ясно-червоносиня оксамитова шапочка, відзнака білого духовенства.

256. Єпітрахіль — частина одягу священника при богослужінні. Мала вигляд широкого і довгого шматка тканини, що обгартувалася навколо шиї, а кінці вільно спадали.

257. Воздухи — три покриття для блюда і чаші з святими дарами.

258. Срачиця — нижнє покриття для церковного престолу.

259. Часослов — книга з церковними часами.

260. Храмові свята — щорічні релігійні свіятїі. на честь освячення місцевих храмів.

261. Див. прим. 232

262. Нотний ірмолай (прав: Ірмологій) — богослужебна книга, що містила тексти молитвених співів, які виконувалися під час богослужіння.

263. Житецький П. Г. (1837-1911) —видатний український філолог, фольклорист.

264. Данилевський Г. П. (1829—1890) —російський і український письменник, автор популярних історичних романів — «Княжна Тараканова», «Спалена Москва», оповідань, повістей з історії України.

265. Див. прим.. 101

266. Очевидно, Д. І. Багалій має на увазі спогади професора Харківського ун-ту І. Ф. Тимковського (див.: Мсквитянин.1852. Кн. 20; Рус. архив. 1874. Т. 1).

267. Лазарееськй О.М.(1834-1902)- український історик, член Історичного товариства Нестора-літописьця, один з засновників журн. «Киевская старина».

268. Луб'яновський Ф.П. (1777-1869) — сенатор, пензенський і подольський цивільний губернатор, родом з с. Млин Зіньківського повіту Полтав. губ. Автор книги «Воспоминания, 1767—1834» (М., 1872).

269. Посошков І. Т. (1652--1726)— російський економіст, публіцист.

270. Філанджієрі Г. (1752—1788) — італійський публіцист, правник, економіст.

271. Климовський С. (?—1730) — козак Харківського полка, автор двох віршованих трактатів, віршів, популярної пісні «їхав козак за Дунай».

272. Вишенський І. (сер. XVI —20-ті роки XVII ст.) — видатний український письменник-полеміст, виступав проти польсько-католицької реакції, уніатства.

273. Галятовський І. (?—1688) — письменник, громадсько-політичний і церковний діяч, ректор Києво-Могилянської колегії.

274. Радивиловський А. (?—1688)—літературний і церковний діяч, намісник Києво-Печерської лаври з 1671 р.

275. Ковалинський М. І. — поміщик Харківської губернії, учень Г. С Сковороди, автор біографії філософа, написаної в 1794 р. (див.; Сковорода Г. С. Собр. соч. Спб., 1912. Т. 1).

276. Радянські дослідники вважають, що Г. С. Сковорода писав староукраїнською книжною літературною мовою останнього періоду її функціонування.

277. Кониський Г. (1717—1795) —ректор Київської академії, білоруський архієпископ.

278. Див.: Иванов П. В. Жизнь и поверья крестьян Купянского уезда Харьковской губернии. X ., 1907.

Г. С. Сковорода
Д. І. Багалію належить честь першого академічного видання зібрання творів видатного філософа (див.: Сочиненйя Григория Савича Сковороди, собранньїе и редактированньїе проф. Д. И. Багалеем. X ., 1894), яке ввело оригінальні ідеї Г. С. Сковороди в обіг культурного і науко­вого життя тогочасної Росії, Учений присвятив видатному українському філософу низку г рунтовних статей і розділів у монографіях ще в дожовтневий період. Свою пізнішу роботу — монографію «Український мандрований філософ Григорій Савич Сковорода» (1926 р.) —дослідник називав кращою з своїх наукових праць (з незрозумілих причин вона потрапила після смерті Д. І. Баталія у так званий спецфонд).
Оцінка внеску Д. І. Баталія в дослідження доробку Г. С. Сковороди в радянській науці залежала від тієї інтерпретації, яку вчені давали самому філософу і яка часто грішила «осучасненням»: перебільшенням опозиційності, матеріалізму, соціальної загостреності поглядів тощо. Єдиною спеціальною науковою розвідкою на згадану тему залишається стаття Н. В. Комаренко «Д.«І. Багалій — дослідник життя й творчості Г. С. Сковороди» (В кн: Григорій Сковорода: 250: Матеріали про відзначення 250-річчя з дня .народження. К, 1975. С. 168-175).

279. Прокопович Ф. (1681—1736) — український церковний і громадський діяч.

280. Див. прим. 268.

281. Див.: Кудринский Ф. Философ без системи (Опьіт характеристики Григория Савича Сковороди) //Киев. старина. 1898. № 1—3.

282. Див.: Зеленогорский Ф. А. Философия Г. С. Сковороди, украинского философа XVIII столетия. X ., 1894.

283. Лебедев А. С. (1833—1910) — професор Харківського університету, автор досліджень з історії Слобідської України. Йдеться про: Лебедев А. С. Г.. С. Сковорода как богослов //Сб. Харьк. ист.-филол. о-ва. 1896. Т. 8.

284. Див.: Краснюк М. Религиозно-философское воззрение Сковороди //Вера и разум. 1901. № 16, 18, 21, 22.

285. Див.: Ефименко А. Я.. Южная Русь. Спб., 1905. Т. 2. С. 236—254; С. 255—275.

286. Пан-Іванівка — нині с. Сковородинівка Золочівського р-ну Харк. обл.

287. В цей час Д. І. Багалій ще не втратив віри в творчі можливості Центральної ради.

288. Дата заснування Харкова залишається спірною. Див. прим.63.

289. Див.: Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет его существования. X ., 1905. Т. 1.

290. Див. прим. 166.

291. ...соціалізація та муніципалізація...— іронічний натяк на проекти аграрних перетворень, що обговорювалися в російському суспільстві в 1917 р.

292. ...оттак з'явився у Харкові командуючий клас...— Д. І. Багалій суперечить собі. В 5 і 8 розділах змальована більш об'єктивна картина цього процесу.

293. Див.: Рейнгардт Ф. О. Харьков 20-тих и 30-тих годов //Харьк. сб. 1887. Вьіп.1.

294. Див.: Багалей Д. И. Опыт истории Харьковского университета (по неизданним материалам). X ., 1893—1898. Т. 1 (1802—1815),

295. Саме наприкінці 1917 р., коли Вчена рада Харківського, університету гостро дебатувала питання про ставлення до Центральної ради і в зв'язку з цим до української державності, Д. І.Багалій разом з своїм однодумцем і колегою проф. М. Ф. Сумцовим відкрито висловились в підтримку Центральної ради. Тоді ж Д. І. Багалій почав викладання українською мовою. Більшість викладачів університету сприйняли поведінку Д. І. Багалія і М. Ф. Сумцова більш ніж прохолодно.

296. Цебріков — харків'янин, служив чиновником у Петербурзі, автор ненадрукованих спогадів про Харків першої половини XIX ст.

297. Комлишинський В. С — професор фізики Харківського університету, .в 1836/37 р — ректор.

298. Білецький-Носенко П. П. (1774—1856) —український педагог, перекладач, письменник.

299. Див.: Неслуховський Ф. Из моих воспоминаний //Ист„ вестн. 1890. Апрель.

300. Погодін М. П. (1800—1875) — відомий історик, професор Московського університету.

301.Боровиковський Л. І. (1806—1889) — український поет-романтик. Уклав словник української мови. Відомий як фольклорист і етнограф.

302. Маслович В. Г. (1793—1841) —український письменник, журналіст, видавець сатиричного журналу «Харьковский Демокрит» (1816 р.).

303. Манжура І. І. (1851—1893) —фольклорист, етнограф, уродженець Харкова.

304. Шпигоцький О. Г. (? — ?) — український поет-романтик першої половини XIX ст.

305. Див.: Де-Пуле М. Харьковскии университет и Д. И. Каченовский: Культурний очерк и воспоминания из 40- X годов //Вестн. Еврогіи. 1874. Кн. 1.

306. Магістерську дисертацію М. І. Костомарова «О причийах и характере унии в Западной России» було знищено в 1842 р. за розпорядженням міністра народної освіти.

307. Єфименко П. С. (1835—1908)—український громадський діяч, член Харківсько-Київського таємного товариства. Автор праць з Історії, статистики, етнографії України.

308. Див. прим. 213.

309. Див:: Лавровский П. А. О малорусском наречии //Журн. мин-ва нар. просвещения.1859. № 6.

310. Теличенко І. В. —дослідник історії Лівобережної України кінця XVII — XVIII ст.

311. Плохинський М. М. (1864—1906) —український історик-архівіст, автор праць з історії Лівобережжя і Слобожанщини. З 1888 р. жив і працював у Харкові.

312. Міллер Д. П. (1862—1913) —український історик і громадський діяч.

313. Краснов А. М. (1862—1914) — професор загальної і фізичної географії Харківського університету, ботанік, дослідник історії степів Слобідської України.

314. Робакова О. П. — харківська культурна діячка, автор праць з історії України.

315. Пильчиков Д. П. (1821 —1893) — український громадський і культурний діяч, член Кирило-Мефодіївського товариства, Полтавської української громади, один із фундаторів Товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові; з 1876 р. мешкав у Харкові.

316. Драгоміров М. І. (1830—1905) — російський військовий діяч, теоретик, педагог; з 1889 р.— командуючий Київським військовим округом; з 1898 р.— Київський, Подільський і Волин­ський генерал-губернатор.

317. Українську студентську громаду було організовано в Харкові в 1897 р. з ініціативи Д. В. Антоновича. В ній брали участь студенти Харківського університету. В 1907 р. було засновано Українську громаду в Харківському університеті.

Встановлення кріпацтва
Історія кріпацтва в Росії була однією з тих наукових проблем, яка викликала інтерес широких верст» суспільства. Д. І. Багалій був далекий від ідеалізації царської адміністрації на Україні і вважав, що царський уряд, всупереч своїм заявам, активно сприяв закріпаченню українських селян і козаків, діючи фактично рука об руку з козацькою старшиною. Таким чином, історик об'єктивно показував спільність інтересів козацької старшини і царського уряду.

Класова боротьба
Можливо, однією з найбільш помітних прогалин в роботі Д. І. Багалія слід вважати відсутність систематизованих фактів про розвиток класової боротьби на території Слобідської України. Ученому взагалі була чужою марксистська теорія класової боротьби як рушійної сили історії, він намагався підкреслювати не антагонізми, а консолідацію різних соціальних верств в ім'я творчої праці на шляху до прогресу. В «Історії Слобідської України» ми знаходимо Лише побіжні згадки про народні протести проти скасування козаччини у 1767 р., повстання проти царських воєвод у 1668 р., участь слобожан у повстаннях під проводом С. Разіна, К. Булавіна та деякі інші.

<<предыдущая||содержание>>