В Слобожанщині свята в старі часи були в шанобі; люди одягали нову одіж, йшли до церкви, не робили нічого цілісінький день або до півдня; увечері молодіж вела танки. Де-хто з ретельних хазяїнів скоса дивився на численність святкових днів. Так, харьківський громадський діяч Гордієнко в 1858 р., в часописові «Сельское благоустройство» налічив на рік 56 свят, а з неділями - 102 неробочих дня. Особливо, на його думку, шкодливо, що від 1-го квітня до 1-го жовтня на 5 місяців, дуже потрібних для хліборобства, випада з неділями аж 50 свят із 150 днів, то б то третина бува загублена для праці. Гордієнко раяв зменшити численні свята на користь хазяйського добробуту.
З святами здавна злучували ріжні повір'я, приказки, пісні, легенди. Так, за часи того ж Гордієнка на Слобожанщині початком весни вважали Стрітення (2-го лютого), коли зіма зустрічається з літом, як казали люди.
Коли в цей день зо стріх вода капала, то ждали довгої зіми; коли йшла метелиця, ждали поганої весни. 1-го березня бабак свистить; з 9-го березня можна чекати ще 40 морозів; 17-го - на теплого Олексія щука розбива хвостом кригу; 25-го - яка погода на Благовіщення, така буде й на Великдень; 23-го квітня - приказка «у дурня до Юр'я, а у розумного до Миколи» (хватить сіна, як хто заготовив); 12-го червня - останній день для посіву гречки; 24-го - таємний день Івана Купала; з 20-го липня хмари йдуть проти вітра, а до 20-го по вітру; 27-го - грізного Палія: не можна робити; 6-го серпня - «прийшов Спас, держи рукавички про запас»; 1-го вересня ластівки ховаються в колодязі; 14-го - ховаються гадюки; небезпешно в цей день ходити до лісу; 4-го грудня - «Варвара ночи урвала, а дня приточила» (більшає день); іней перед Різдвом провіщає врожай. Цей календарик цікавий, як записаний в Харьківщині більше 50 років тому назад. Істнує він і зараз по селах; зараз є велике число нових відомостей про те, як селяне на Слобожанщині справляють свята і які мають з цього приводу пісні, казки, повір'я та прислів'я. Згодом набралось багато надрукованих описів народніх свят, або етнографичних календарів, як взагалі що до України - Максимовича, Калинського, Чубинського, так і місцевих губерніяльних, повітових, та тільки дуже не рівно, напр., що до Слобожанщини, то нема ніяких описів для багатьох повітів, а для куп'янського є просторий опис П.В. Іванова 1907 р., для старобільського повіту є цілих п'ять календарів, що надруковані в І т. «Жизнь и творчество крест. Харьк. губ.» під ред. В.В. Іванова в 1898 р.
Нарід живе по більш яскравому календареві, ніж міські люди; поділяє він час на свій лад, принаймні раніш поділяв. І тепер можна почути - що це було до Різдва, або до Великодня, або біля Зелених Свят, об Іллі, о Першій, Другій або Третій Пречистій, на Першого або Другого Спаса, і кожний знає, коли це було.
Все йде, все минає. Зараз вже зрідка зустрічається колись поширений погляд на жорстокі свята, або грішні свята, це б то такі, коли робити великий гріх, бо святі за працю жорстоко карають. Були навіть дуже грішні свята й дуже гнівні святі, коли навіть постили; иноді з церковного погляду це були й невеликі свята, але нарід з протягом часу так їх зрозумів і вшанував здебільшого через саму назву, напр., Пантелеймона 27-го липня - в народній формі Палія, що нагадувало про пал, пожар, породило багато легенд і лякало людей: робити на Палія це значило накликати на свій двір грім та блискавку. В квітні 8-го й 29-го числа церква згадує зовсім мало відомих двох святих Руфів; саме ймення Руф рідко зустрічається, а в народі звернули таки увагу на Руфа і стали святкувати 8-го квітня через те, що «трава рушиться»; буцім в цей день і гадюки виповзають. Хазяї обережно відносились до Ягорія, особливо в старовину, коли водились вовки, бо Ягорій командував вовками, і до Власа (3-го лютого), особливо жінки, як до «скотинячого бога», старого поганського Волоса, пізніш у жінок «коров'ячого святого», від якого залежить товар та коні. В старі часи святкували в «русальчиний день» на Зелених Святах, розигри, п'ятницю, навіть цілих 12 п'ятінок перед великими святами, щоб зберегти себе й свою родину від усякої пагуби та наглої смерти. Згодом усі такі свята помарніли і сами селяне почали на де-які дивитись скоса. Иноді вже можна почути й таку думку: «як будемо савити (Савва - 12-го січня) та варварити (Варвара - 4-го грудня) та не будемо починки ковбанити (се б то прясти), то без сорочки останемося»; або инша жінка каже: «оці мені святки! Тут діла по горло, аж кричить, а тут святкуй!» і стали потроху робити, хоч з півдня після служби в церкви.
На забуття пішли здебільшого три колись вельми поширені постові свята - понеділок, середа та п'ятінка, що були у жіноцтва в великій пошані.
Понеділок на Слобожанщині приняв на себе риси старогрецького діда Харона, провідника душ померших людей. Старі люди, здебільшого баби, понеділкували, це б то не їли в понеділок нічого скоромного, щоб після смерти душа знайшла собі дорогу. В Куп'янці записано, що
«як старому важко йти в гору без палки, так на той світ важко йти без понеділка». Понеділок на тім світі - перша стріча: стріне й проведе того, хто його почитав; за того він і заступиться на тім світі.
Середа - таємна дівчина, наче б то свята, яка доглядає, щоб жінки, особливо дівчата, не робили по середах, не мили собі голови, не чесали волосся; лінивих та недбалих вона карає, а що її шанують, тим допомагає в хазяйстві.
П'ятінка, або св. П'ятниця - постать ще більшої реальности. Як і середа, вона ретельно доглядає, хто її шанує. На велике поширення забобонів про св. П'ятінку зробив вплив стародавній письменний пам'ятник-апок-риф про 12 п'ятниць. Здавна зайшов він на Україну і тут глибоко вріс в народню словесність та в старе письменство. Записаний цей апокриф в великому числі й зустрічається в ріжних рукописах, в народніх казках та піснях.
П'ятниця - день пісний. Хто не постить, то до того ніччю під вікно приходить св. П'ятінка й голосить та плаче. Хто двічі не послухає й робитиме, то за третім разом помре наглою смертю. Особливо за великий гріх вважали прясти або чесати косу в п'ятницю, а також золити білизну. Кара за те на тім світі буде пити луг (щолок). Взагалі св. П'ятінка швидка на кару. Один чоловік поїхав в п'ятницю в степ, щоб оглядіти стоги з сіном, як гадюка скочила на нього з стога й укусила. В другий раз св. П'ятінка штрикнула в око шевця, котрий латав чобіт, його ж шилом і він осліп на одно око. Одній прясі насипала в мозок костриці, від чого у неї завжди голова боліла.
Треба означити, що такі ж самі оповідання ходять не тільки на Слобожанщині, а й по всій Україні і в Галичині. Дуже цікава з приводу цього галицька царинна пісня, або веснянка «Війте, дівойки», в якій, як в Куп'янці, св. П'ятінка ображена здебільшого через те, що чоловіки рубають дрова в її день, а дівчата чешуть волосся:
Війте, дівойки, Божі віночки
З Божої кровці На коруговці!
Ей, скаржилося світле сонейко,
Світле сонейко милому Богу:
«Не буду, Боже, рано сходжати,
Рано схождати, світ освічати,
Бо злі газдове понаставали:
В неділю рано дрова рубали,
А мі до личка тріски прискали».
- Світи, сонейко, як єсь світило,
-Буду я знати, як їх карати
На тамтім світі, на страшнім суді.
Війте, дівойки...
Ей, скаржилося світле сонейко,
Світле сонейко милому Богу:
«Не буду, Боже, рано сходжати,
Рано сходжати, світ освічати,
Бо злі газдині понаставали:
В п'ятойку рано хусти зваряли,
А мі на лице золу виливали».
- Світи, сонейко, як єсь світило,
Буду я знати, як їх карати
На тамтім світі, на страшнім суді.
Війте, дівойки...
Ей, скаржилося світле сонейко,
Світле сонейко милому Богу:
«Не буду, Боже, рано сходжати,
Рано сходжати, світ освічати,
Бо злі дівоньки понаставали:
В неділю рано коси чесали,
А мі до личка волосся метали».
- Світи, сонейко, як єсь світило,
Буду я знати, як їх карати
На тамтім світі, на страшнім суді.
Поганські й християнські погляди переплутались в цій пісні занадто тісно. З поганства йде пошана до сонця, якому вклонялись колись як Богові, а з старого церковного письменства пошана до неділі та п'ятниці з забороною працювати в ці дні.
Свята неділя, про яку так яскраво згадує пісня, і на Слобожанщині мала й досі має таке ж велике значіння. В куп'янському повіті кажуть, що св. П'ятінка кара в той же день, а пройшов день - боятися кари нічого, а св. Неділя пам'ятає зло сім літ і помста її не менша. Чоловік в неділю одрубав тільки кінець ремінця в налигачу, як жінка його родила хлопця з розсіченою губою. Одна жінка, що в неділю тягала на річці коноплі, простояла місяць на однім місці. Коли жінки в неділю чешуть волосся на голові, то те волосся, що зосталося на гребні, задушить дитину. В слоб. Шейківці жінки в неділю не чешуться.
Ці жорстокі повір'я змарніли й виходять з життя. Св. Неділя, св. П'ятінка йдуть на забуття, а ще більш того Середа та Понеділок, шкодливі уривки старого мифичного світогляду. Взагалі свята помарніли, окрім тільки двох великих свят - Великодня та Різдва.
Задовго до Великодня - на середохрестнім тижні посту (4-й тиждень), похвальнім (5-й), вербнім і особливо страшнім або білім (7-й) -зустрічається чимало таких звичаїв та повір'їв, котрі злучені з великим святом Великодня. На середохрестнім тижні печуть хрести; один хрест зїдають, а другий бережуть до першого посіву в полі й закопують його на полі. На похвальнім тижні сіють льон і примічають, яка година - холодна чи тепла, така буде й на Великдень. На вербнім святять вербу й ховають її дома за иконами від грому. На страшнім роблять писанки, крашанки, додержують суворого посту, грімотять сокирою в садку по деревах, щоб не було черви, і печуть паски та иншу святкову страву к Великодню.
Великдень оточений такою церковною оздобою, що для народніх звичаїв та пісень зосталось мало місця, тим більше, що перед самим Великоднем стоїть страстний тиждень, коли усе нагадує останні важкі часи з життя Христа Спасителя. Духовна пісня пристосована до сумного євангельського оповідання, як жиди Христа мучили. Вірші на цю тему мали поширення на Україні, вони відбились і на великодних піснях.
На Великдень велике значіння має святковий хліб - паска. Подекуди печуть паску з примовками або молитвою, але без пісень. У Квітки-Основ'яненка Маруся «у великодну суботу сама учинила паску, положила туди яєчок, імберю, бібків, шапрану, і спеклася паска і висока, і жовта, і ще у печі зарум'янилась; налагодила усе, що треба, а на самий Великдень уранці понесла до посвячення паску, баранця печеного, порося, ковбасу, крашанки, сало і грудку соли і, розіславши на цвинтарі уряду з другими хустку, розложила усе гарненько, як її мати навчила... » Після посвячення батько Марусин і уся рідня сіли розговлятись. Батько прочитав тричі «Христос воскресе з мертвих», відрізав паски свяченої і положив перед кожним по куску. Покуштовавши її бережно, щоб крихот не розсипати під стіл, усяк перехрестився і сказав: «Спасибі Богу милосердному! Дай, Боже, і на той рік діждати!» Далі принялись за печене: поїли порося, баранця, а кісточки клали на стіл, щоб потім покидати у піч. Опісля поїли ковбасу, сала кусочками нарізали, крашанок облупили і порізали на тарілочці.
Нарешті пішла вже страва - борщ, яловичина, юшка з хляками, молошна каша, та й годі».
З українських поетів дуже виразно описав великодну заутреню з посвяченням пасок Іван Манжура:
Христос воскрес! Христос воскрес!
Лунає в селах і з небес.
Любують янгольськії очі
На те, як раді ції ночі.
Із-під небесної імли
На землю зорі мов зійшли,
Бо де не церква - там від брами
Її святої, мов зірками,
По селах вкрились вулички.
То ж не зірки, а свічечки,
Що люди добрі посвітили
По-над пасками й освятили
Той Божий дар, та це веселі
Несуть до рідної оселі,
Де жде мала їх дітвора...
Весела, радісна пора!
Є ше одна сторінка в великоднім святі, яка була дуже улюблена в старі часи народом і відбилась в легендах, в дитячих играшках, в звичаях, особливо в мистецтві, і через мистецтво звернула на себе увагу й людей науки - це писанки. Можна сказати, що писанка найкраща покраса Великодня. Роблять їх дівчата, чи краще сказати, робили, бо теперішнім часом вони занедбані. Колись писанки були на усій Україні; в Слобожанщині не такого яркого й ріжноманітного фарбування, як на Волині та Поділлі. Часто малюнки мають свої окремі назви, напр., без-конешник, коли по всьому яйцю в'ються лінії так, що й кінця не знайти; грабельки, рак, соняшник, півень, гребінь і т. ин. Цікаво, що в лебединсь-кому повіті усього на два мотива дубового та вишневого листа робять 48 ріжноманітних писанок. Фарбу добували з місцевих рослин. Писанки дівчата дарували парубкам, діти - батькові й матері, шановним людям на селі, попові при посвяченні паски. Діти на Великдень роблять играшки з писанками. Поміж людьми ходять ріжні легенди, звідкіль пішов звичай малювати писанки. Кажуть, що коли Христос ніс хреста на Голгофу, було йому дуже важко, і ось пожалів його якийсь то добрий чоловік, що ніс в кошику на базар яйця продавати; він поставив кошик на землю, а сам побіг допомогти Христові нести хреста. Коли ж він вернувся до кошика, то усі яйця зробились крашанками (червоними) і писанками (розмальованими в ріжні кольори).Друге велике свято - Різдво означено в житті народа численними звичаями, повір'ями, гаданнями, піснями. Церковна служба на Різдво й перед Різдвом не така величня, як на Великдень; вона не подавила собою старих звичаїв, які злучені були колись з початком весни та з першими прикметами нового літнього сонця в побільшенні дня.
В оповіданні Квітки-Основ'яненка «Панна Сотниковна» (російською мовою) чепурна, огрядна та ласкава дружина пана сотника тарановської сотні харьківського козачого слободського полку під Різдво лагодить вечерю - кутю й узвар. Вона доручає дочці Парасі рознести кутю й узвар по бідних, що дівчинка радо й робить; потім, коли сонце сіло, положили на столі сіна, поверх його чисту скатерть, поставили на столі свічу жовтого воску і піджидали, поки зійде на небі зірочка, бо до вечері на свят-вечір можна приступати тільки з зірочками. За вечерьою пан сотник з'ясовує дітям, чому вечеряють на сіні і вживають узвар - на знак сладости спасення від Христа, який народився в яслях, де лежало сіно. Після вечері в хату до сотника почали входити його численні хрещеники та хрещениці, які, по старому звичаю, дарували хрещеному батькові мед, пироги, пряники, а від нього одержували скіндячки, хусточки і т. ин.
Пан сотник усіх слухав ласкаво і обдарував як слід.