В першу чергу в кінці XVII в., а чим далі - тим більш почало множитись і кріпнути панство, з великою допомогою російського уряду. Через сто років в кінці XVIII в. за царювання Катерини II воно стало могутнім. Одночасно зросло велике кріпацтво в усіх напрямах життя. Селяне були закріплені за державою - як «государственные крестьяне» і за землевласниками - як панські люди. Становище останніх стало скрутним. Усякого кріпака можна було продати, купити, обміняти на коня або цуцика, знівечити його майно і життя, відняти жінку або дочку.
Велика сила та влада псують людей. Землевласники незабаром пішли в занепад, спершу моральный, а потім і матеріяльний. Виникло самодурство, вирождення або дегенератство, роспуста, безглузде роскидання свого майна, непомірні борги, нікчемність.
Становище панства з часом мінялось. В останні роки кріпацтва був уже чималий занепад панства, як то доказують численні статті того часу професора Гордієнка і цікава стаття полковника Ширкова, написана в 1852 р., видрукована ж в «Харьков. Губ. Ведом.» в 1860 р., №№ 51-52. Ширков, багатий місцевий землевласник, скаржиться на занепад місцевих панів землевласників з приводу їх відсутности, ледачих управителів, поділу землі поміж синами, браку приватного кредиту, бездоріжжя. Гордієнко додає вказівки на брак доброї науки і инші вади панства.
Що до слобожанського дворянства, то знавець його побуту в 20-30 роках XIX в. Квітка-Основ'яненко дає багато неприємних малюнків з його життя і поводження. Це люди здебільшого недбалі і неосвічені, з великою пихою і малим почуттям правди. Часом зустрічаються в оповіданнях пани і з добрим серцем, але випадково; здебільшого вони пройдисвіти, жорстокі люди, насильники, хабарники, як видно по наданим їм Квіткою прізвищам - Вижималов, Драчугин, Кожедралов, Плутовкин, Жиломотов. В «Преданіях о Гаркуше» виведений панок скупий, жемикрут. В «Похожденіях Столбикова» виведена така ж жорстока і скупа пані. В «Дворянских выборах» ціла низка таких же жорстоких, грубих, п'яних панів, які все б'ють людей або лаються. Жінки їх теж темні, жорстокі, пустенькі, але дуже люблять своїх дітей і добрі хазяйки. Діти ще в сім'ї попсовані поганими впливами кріпацької челяди, їли смачно, мало вчились, напхані дурницями та забобонами, бояться уроків (зглазу), відьом, чортів. В школі учились аби-як читати та писати, і зрану починали знайомитись з горілочкою та дівчатами. Часом, як в просторім оповіданні «Панъ Халявскій» вчитель замісць добра научає лихому - піяцтву та роспусті. За життя Квітки між панами й селянами вже була глибока прірва. В оповіданні «Харьковская Ганнуся» добрий, ввічливий пан хоче в грязну добу підвезти дівчинку на своїй бричці. «Оце ще, - промовила дівчинка, - хіба можна з панами їздити на бричці?» В п'єсі «Щира любов» офіцер хоче одружитись з селянською дівчиною Галочкою, закохавшись в неї. Вона його теж полюбила щиро, але одмовилась піти за нього заміж через те, що вона нерівня. «Не однакові зірочки на небесах, не однакові і дерева по садках, - так вона думала. - Не буде вишенька цвісти яблуновим цвітом; не прийме березонька липового листочку, не позбере соловейко иншої пташечки, як тільки з свого роду. Всьому свій закон, а чоловікові ще найбільш того». Бідна дівчина зовсім збилась на ганебну кастову думку про життя людей.
Людність сучасної Харьківщини що до релігії стоїть в селах майже цілком в межах старого православія; по містах панує взагалі індіферентизм. Сектантів мало. По справозданню єпархіяльного місіонера архимандрита Арсенія, в 1913 р. слободські сенктанти поділялись на раціоналістів і містиків. До перших належать баптисти, штундисти, євангелисти, адвентисти і штундо-толстовці. До других належать хлисти, скопці, ново-ізраїль і іоанити. Окрім того в Охтирщині і Богодуховщині знаходиться не зовсім ясна секта підгорновців, по йменню старця Підгорного, який мав помешкання під Богодуховом і був потім на засланні на півночі в Суздальському манастиреві. По повітах архим. Арсеній налічував такі села - в Охтирщині усього в 3-х селах, в богодухівськім повіті - в 19, в валківськім, здебільшого з баптистів і штундистів - в 20, в вовчанськім налічено 307 чол., в зміївськім - в 6 селах 109 чол., в ізюмськім - в 22 селах 507 сектантів, в куп'янськім - в 12 селах 341 чол., в сумськім - в 10 селах 514 чол., в лебединськім сектантів не було, в старобільськім - в 10 селах 132 чол., в харьківськім - в 16 селах (Мерефа, Липці, Вільшана, Дергачі і др.). Усього архим. Арсеній налічив 5.119 душ обох полів. В дійсности число сектантів більше, бо багато сектантів ховають свою віру.
Релігійне і церковне життя українського народу довго держалось міцно на підвалинах старого морального життя, ствердженого національним спочуттям за часи боротьби з латинами та уніятами. Українці обережно відносились до церкви. З цього боку особливу ціну має відозва про слобожан Харьківського архиєпископа Філарета в «Истор.-статистич. описаніи Харьковской епархіи» 1857 р. Владика Філарет був вельми розумний; як добрий пастирь, він поважав свою паству і підняв великий труд для найкращого урозуміння народу та його культурної старовини; його наукова праця занадто цінне джерело для усіх пізнійших наукових слободських діячів що до місцевої історії й етнографії.
«Отличительною чертою, отрадною и высокою украинскаго малоросса (слобожанина), - каже арх. Філарет, - служитъ то, что онъ не терпитъ раскола. И въ прежнее время не было и ныне нетъ украинца въ числе раскольниковъ... Между русскими простолюдинами всякій, мужчина или женщина, хорошо знаетъ одну или две молитвы; но малороссіяне, и особенно женщины, хорошо знаютъ по десяти и более молитвъ напамять и каждый день читаютъ ихъ утромъ и вечеромъ. Разность другого рода: русскій мужичокъ, хотя не знаетъ молитвъ, благоговейно и усердно творитъ поклоны. Малороссъ молится иначе; онъ не всегда молится передъ образомъ и не полагаетъ многихъ покло-новъ: малороссіянка, перекрестясь передъ образомъ разъ, два, идетъ къ домашнимъ деламъ и, прибирая хату, продолжаетъ читать про себя молитвы».
Цими словами обмежується свідоцтво вченого владики про духовне життя слобожан за старі часи. Із зробленого порівняння ясно видно, що для великоросів більшу вагу має зовнішній бік релігії, а для українця внутрішнє життя серця, - свідоцтво в устах владики великого значіння. Дуже цікаві инші вказівки його на побут народу, особливо через те, що арх. Філарет і далі держиться все порівнюючого методу.
Слобожанське духовенство од дяків до владик колись стояло в значній мірі близче до народу. Славнозвісний письменник-філософ кінця XVIII в. Сковорода пригадує, що Іоасаф Горленко (у 1756 р.) любив, коли йому архирейські півчі співали «Ой, соловейку, сватку, сватку, чи був ти в садку», добре відому веснянку, яку співають, коли йде гра в мака. Другий відомий слободсько-український письменник Щоголів у віршові «Батюшка» так згадує про свого діда - людину XVIII в.:
Дибає батюшка з церкви й кахика;
Каже він: служба б воно й невелика,
Але ж мороз таки дуже діймає,
Бо по церквах у нас грубок немає.
В городі грубки, та те не про всіх!
Господи! ремства прости мені гріх!
Йшов на село я не гроші зажити,
А щоб і Богові і людям служити;
П'ятий десяток служу, не лінуюсь,
А як погляну кругом, то й дивуюсь:
Праця висока, та хліб наш гіркий!
Боже, прости мені гріх мій тяжкий!
Родиться й гине чимало народу,
Ходиш на треби і в ніч і в негоду.
Добре ж, як шкапу хто пришле доїхать.
А як та пошесть - то ніколи й дихать.
Ох, тая пошесть запекла страшна,
Тільки й на Бога надія - одна!
Бідний добуток від миру, а дерти
Гроші з народу боїшся, як смерти;
Трьошник за сповідь, а в кого родини,
Той притаскає тобі за хрестини
Курку стареньку, з олією книш,
Хочеш - дивися, а хочеш - так їж!
Діти у бурсі. За їх заплатити –
З трьошників треба цілкові зробити.
От і роби їх та й вигадай казку,
Як його шити шовковую ряску!
Наче б то ряски шовкові на всіх?
Господи, ремства прости мені гріх!
Ось доберуся помалу до хати:
Хай лиш стара моя знайде гербати,
Треба й об тому подумать, щоб тіло
Тепле що-небудь хоч зрідка погріло!
Вже ж таки й холод невірний дійма:
Пале та й пале, зіма та й зіма.
Знав я таким мого рідного діда;
Тих батюшок уже швидко і сліда,
Може, не буде; либонь вимирають...
Хай же з святими вони почивають!
То була щирая старовина:
В злиднях багата і в горі ясна.
Цей виразний вірш надрукований був Щогольовим в збірнику його ліричних поезій в 1898 р. «Слобожанщина» по споминах про старовину. Новина, якою Щоголів, очевидно, не був задоволений, пішла в XIX в.
В старі часи на Слобожанщині, як по всій Україні, панував користний для духовенства і селян звичай так званої «презенти», або договору поміж попом і приходом що до платні за треби, ствердженого архиреєм. Умовились і годі; кожний знав, що йому платити, і піп був забезпечений в своїх потребах. О половині XVIII в. презенту відкинули і пішло, хто скільки дасть, місцями прохання та вимагання, образливе для попівства і для селян, пішла ворожнеча, неприязнь, особливо після скасування кріпацтва, коли не стало пана-посередника. В закордонних часописах, а в останні часи і в місцевих було вже багато відомостей про те, які гострі стосунки виникали поміж пастирями й селянами. В 1881 р., напр., в однім селі громада на сході порішила встановити платню за треби: замісць 20 або 30 карб. за вінчання, як почав піп брати, давати 3 карб., за похорон - хто скільки зможе, за хрестини - 10 коп., без курей і могорича, за молитви під час святок по хатах - по змозі, щоб попадя не ільновала по селу (не збірала збіжжя перед святами по дворах), щоб піп не примушував сповідників в піст робити на себе, за молебень з акафистом - 25 коп., а не 60, за панахиду - 15 коп. Цю постанову схід в числі 287 громадян послав на затвердження до благочинного з погрозою, що коли піп не згодиться, то громада зачине церкву. Особливо багато таких гострих суперечек виникло в революційні 1917 та 1918 роки, часто образливих і несправедливих до батюшок, які часом мусіли тікати з села і шукати іншу посаду. Взагалі прірва поміж духовенством і народом все більш зростала; попівство почало все більш налягати на здобутки, бо життя взагалі робилось і для нього більш складним і дорогим; селяне, побувавши в салдатах, на фабриках, заводах, залізницях, все більш одбивались від церкви, або ставились до неї з байдужістю. Суха, схоластична духовна школа співала все на старий лад та для чужих людей. Життя робилось все більш гострим і жорстоким, поки не докотилось до великої розрухи 1917 р. з через край загостреним і жорстоким большевизмом російських матросів, салдатів, злодіїв і грабіжників, що плюндрували церкви і вбивали людей, безоглядно зруйнували навіть святощі старого Київа.
Манастирі на Слобожанщині, як усюди на Україні, позаймали чудові місця на красовитих взгір'ях по-над річками, місця - що й казати - найкращі, але життя їх зовсім не одповідало чудовим краєвидам і не залишило в житті народа нічого гарного, бо під Божою ласкою та соняшним промінням часто-густо крилось занадто багато усякого бруду і темноти, в прямому значінні і в переносному, завжди бракувало просвіти, допомоги людям, як казали колись - «уломностями і хворобою навіжоним», книгозбірень, науки, мистецтва; нічогісінько з цього боку ченці не знали й не робили. В останні роки манастирі стали в літку дачними місцями, з гулянками молоді, на зразок тих, що описана Арцибашевим в романі «Санинъ» по тому, що він бачив в Охтирськім манастирі, з сороміцькими співами парубків і дівчат, з ще більш сороміцькими написами на манастирських мурах, що й зараз легко побачити на мурах Куряжського манастиря. Ті численні копієчки, які на протязі віків йшли в кишені ченців, пішли марно, ні в якій формі не вернувшись до нащадків тих богобоязливих добрих людей, що їх колись давали, і нащадки стали відноситись до манастирів і ченців цілком недбало і з презирством, наносячи в них тільки сміття та роспусту.
Твори Квітки-Основ'яненка дають багато цінного про слободських селян першої половини XIX в. Квітка українські оповідання почав писати, коли йому було вже 54 роки, добре ознайомлений з сучасними йому обставинами життя. Коли відкинути подекуди шкодливу літературну сентиментальну покрасу, то зостануться цінні етнографичні відомости, оброблені в літературну форму оповідання. Перед очима проходять тогочасні чоловіки, жінки, їх сини і дочки, в ріжних становищах і справах, то як працьовиті вдумливі хлібороби, то як крамарі, промисловці, дрібні урядовці, дяки. Ретельно оброблені жіночі постаті, напр., жвава і говірка крамарка Настя в «Пархімовім сніданні»: «А зубата була! Вже не заїдайся з нею ніхто; тільки зачепи її, так разом як залящить, затріщить, загомонить, перекоренить батька й матір і увесь рід, і таких прикладок поприкладає, що і не додумаєшся, відкіля вона усього набрала. І вже її ні за що не переговориш». Очевидно, Настя - прабаба сучасних перекупок.
Більш важать описи життя хазяїнів, поважних старих людей, напр., Тихона Бруса в оповіданні «Добре роби - добре й буде», Наума Дрота в оповіданні «Маруся», Таранця в драмі «Щира любов». Тихон Брус, напр., старий чоловік, розум мав при собі, не дуже з ним вихвачувався, богобоязливий, ласкавий до людей: коли кому припало лихо, він пильнував допомогти.
Старі жінки теж здебільшого спочувають бідним людям і допомогають їм, найбільш в межах людей близьких і рідних, напр., Векла Ведмедиха в повісти «Сердешна Оксана».
Парубок теж у Квітки добра, чула людина, напр., Петро в повісти «Сердешна Оксана», котрий покрив гріх любої дівчини-покритки і одружився з нею, сказавши: «Ну, та дарма! Усе забуваю і ні об чім згадувати не буду, мов дівкою тебе беру».
Вже за часи Квітки, в початку XIX в., помічалось псування українського народу через його перевертнів. Квітка в оповіданні «Ложныя понятія» (по-російському) дав нікчемну постать селянина Пантелеймона Стовбиря, який став пишатись через свою заможність і тягнув в міщане. У нього було на селі гарне подвір'ячко, - дім на дві просторих кімнати, вітряк, пасіка, свій колодязь, садок, і все це добро він продав, перебрався в місто і став крамарем. Замісць свити сірого українського сукна почав носити синій жупан, жінку зодяг в кунтуш, глазетовий очіпок-кораблик, купив дім на 5 кімнат, прикрасив «залку» дзеркалом з двохголовим орлом на поверсі, малюнками, дзигарем з зозулею, і замісць Стовбиря став прозиватись Стовбиревським. Потягло його далі до панів, з якими він незабаром і прогуляв гроші, і переодягся він знов у сіру свитину і вернувся назад на село, де люди йому не дорікали, кажучи, - що ж, мовляв, не пощастило.
Зрада своєму народові - по мові, одежі, світогляду і т. д. - все поширялась; спершу денаціоналізувались великі міста, як Харьків, Катеринослав, потім і малі повітові в значній мірі пішли шляхом псування своєї народности, далі села передмістні, села поблизу заводів і фабрик, села поблизу залізничих станцій. Чужа низча школа калічила мову дітей, а середня й вища вже цілком перероблювали їх в росіян, або так званих малоросів, часом ворожих до мови і звичаїв своїх батьків. В 40-50 роках Шевченко з сумом питав: да чиї ж ви діти? На це питання одна народня пісня сумно одповідала, що гніздо соколів розорено, і діти їх погоріли.
О половині XIX в. щирому українцеві професорові Харьківського університету Метлинському здавалось, буцім
Вже не гремітиме, вже не горітиме, як в хмарі,
Пісня в народі, бо вже наша мова конає...
А років через тридцять-сорок другий професор Харьківського університету, славнозвісний вчений Потебня, теж щирий українець, маючи на увазі український нарід в порівнянні з де-якими иншими, сумно висловився словами народньої пісні:
Найкращому деревоньку вершок усихає,
Найкращому дитятоньку Бог долі не дає...
А все ж таки український нарід при усіх тягарах не перейшов на ліс-сухостій. В широких верствах, в глибині життя він зберіг головний скарб - свою голосну мову і уламки де-яких старих скарбів - в мистецтві, в піснях, в казках, в дріб'язкових рисах свого побуту. Слобожанщина, хоч місцями дуже попсована, теж довго берегла ці скарби і де-що з них заховала досі. Так, Слобожанщина дала багато щирих культурних робітників у всіх галузях життя, як то Каразина, дякуючи котрому виник в Харькові університет, письменників - Артемовського-Гулака, Квітку-Основ'яне-нка, Щогольова, Олександрова, Олеся, Алчевську, громадських діячів -Гордієнка, Погорілка, вчених - Матушинського, Дм. Міллера, художників-майстрів - Васильківського, Репина і др. Далі Слобожанщина зберегла багато таких пісень і казок, які після того, як вони були видані, зробили покрасу народньої словесности.
Так, в 1842 р. Вадим Пассек, що мав бути професором у Харькові, але уряд не дав йому ходу, писав в «Очерках Россіи» (т. V, 176): «Не раз і не два я бачив весну в Сибіру, де вона раптом рветься до життя і з страшенною силою ламле на річках товсту кригу, розливаючи річки на широких просторах; бачив весну в середній Росії, холодну та зрадливу; бачив і на далекім півдні - привабливу й багату, але ніде не бачив такої красуні, як весна українська, з гарними чудовими співами соловейка, з блакитними квіточками, що радісно дивляться з-під сніжку, з бархатовою травицею, з пахощами чебреця, з квіточками в косах веселих дівчат. О, як тоді хочеться жити і весь мир любити!».
Далі Пассек оповідає, як в весенню добу дівчата беруться за руки і йдуть рядочками з села на поле, роблячи ворота з піднятих рук, під котрими по черзі проскакують наперед задні пари, співаючи:
Весна, весна красна, Щоб родило зіллячко,
Що ти нам принесла? І рута, і червоний мак,
Принесла я вам літочко, І м'ята, і зелений барвінок.
