РОЗДІЛ 4

АВТОНОМІЯ

Склад Слободських полків і їх перші полковники. Склад козацької автономії. Полковники Слободських полків. Діяльність полковників і їх вибори. Московські воєводи на Слобожанщині. Залежність Слободської України від бєлгородських воєвод, Розрядного і Посольського приказів. Скасування автономії при царицях Анні та Катерині II .

Склад Слободських полків і їх перші полковники. Слободська Україна не здобула собі відразу автономії, як се бачимо в Гетьманщині, де автономія снувала ще з Переяславської умови 1654 р., окрім того, автономія Слобожанщини була далеко менша, ніж Гетьманщини. Найголовніша причина сієї ріжниці була в тім, що Україна при Хмельницькому, уся, з своєю власною землею, в один час прилучилася до Московської держави на вільних умовах, Слободська ж Україна, як ми знаємо, заселялася поволі, спроквола, і хоч то було на диких, не заселених степах, котрі не були нічиєю власністю, але все ж таки на ту землю московський уряд дивився як на свою і хтів її закріпити за собою через заселення українськими переселенцями, хоч ті землі в дійсності належали прадідам українців. Купки переселенців приходили не в один час, роз'єднані і розлучені одна з другою, і з ріжних місць, не знаючи одна другої, не маючи єдиного гетьмана, бо Як. Остряниця мав один тільки гетьманський титул, але й його, як ми знаємо, було убито у Чугуєві у 1641 р. Інші козацькі ватажки переселенців були більш усього осадчими, як їв. Каркач у Харкові, або отаманами.
У Острогозьк явився у 1652 р. полковник Іван Зіньківський з обозним Ф. Шебертасом, писарем, 9-ма сотниками, осавулами, підпрапорними і 2-ма попами. Се значить, була уже зовсім злажена, злаштована полкова організація — такою вона прийшла на річку Тиху Сосну, де збудувався Острогозьк, такою вона зісталася у Острогозькому козачому Слободському полку, першому із Слободських полків. У Чугуєві Якова Остряницю титулували гетьманом, хоча він гетьманом Слободської України не був. Так саме зоставлені були полковничі титули за декількома слободськими старшинами, котрі з такими титулами перейшли у Слободську Україну, наприклад, за острогозьким полковником Ів. Зіньківським.
Він прийшов у Бєлгород з своїм старим титулом полковника, з сим титулом його й поселено було у Острогозьку, а потім вже легко було зробитися йому й полковником Острогозького козачого полка, бо сей полк він привів з собою. Острогозький полк містив у собі 7 сотень, котрі названі або від призвищ своїх сотників, або від тих місць, з котрих поприходили сотняне: Остапова, Дубовика, Іванова, Батуринська, Конотопська, Карабутинська, Бутурлинська. І полк, і сотня мали не одне військове значіння, а окрім того й земельне, себто Острогозький, наприклад, полк визначав з себе цілу земельну округу, в котру увійшло декілька міст, слобід, сіл, деревень і хуторів. Українці Острогозького полка поселилися, як ми бачили, і у Коротояку, і на Уриві, і на Усерді, і в Сидовищах, і інших місцях Острогощини. Мабуть, Зіньківський був і першим полковником першого Слободського Острогозького полка. Московський уряд числив його острогозьким полковником у 1667 р. Але Острогозький полк, здається, був й раніше, бо була царська грамота у Острогозький полк ще у 1659 р., але не на ймення Зіньківського, а черкас. Харківський Слободський полк склався не так, як Острогозький, не відразу. У харківських переселенців був попереду осадчий Каркач (мабуть, першої малої ватаги переселенців), потім ми бачимо у харківських козаків отамана Івана Кривошлика. Отаман мав немов полковничу владу, бо він стояв на чолі 6-ти сотен, котрі складали з себе цілком полк, сотні поділялися на десятки. Сотні мали 100 козаків, десятки — 10, окрім шостої сотні, де усього було 87 чоловік, але від того, що ся послідня сотня ще була не докомплектована. Разом з сим військовим значінням сотні ми бачимо й земельне — і Харківський полк був теж земельною округою, котра поділялася на сотенні округи — військові й земельні повіти. Так було і в інших Слободських полках, коли вони склалися. А складалися остатні чотири полка, окрім першого, Острогозького, теж не відразу, а поволі, помаленьку.
Отаман Харківських козаків був ще і у 1659 р. Т. Лавринов. А в розпису Пестрикова 1660 р. ми читаємо: у Харкові черкас з полковником і з начальством 1357 чол. Значить, у початку 1660 р. у Харкові вже був полковник, але хто був тоді харківським полковником, не знаємо. Знаємо тільки, що у 1665 р., як побачимо далі, полковником у Харкові був вже Іван Сірко, кошовий Війська Запорізького. Пробував Сірко у Харкові у 1664—1665 і 1667 р., але семейство його проживало біля Мерехви у слободі Артемовці, котру він сам оселив, і там було його сімейне гніздо, там його більш усього знали й цінували. В указі 1675 р. воєводам Рєпніну з товаришами Іван Сірко називається харківським полковником й додано до сього, що він з козаками під Балаклейною слободою розбив татар і одбив од їх полон: за се він був нагороджений царським жалуваннєм. Його визивали для сього з Харкова у Бєлгород — і він туди їздив. Харківські козаки подали у 1667 р. цареві прохання, де називають себе черкасами Харківського черкаського полку Ів. Дм. Сірка. У розпису козаків Бєлгородського полка 1667 р. перелічені усі слободські полковники — у Харкові — Іван Сірко. 25 лютого 1668 р. кн. Барятинський наказував харківському полковнику Сірку прибути з своїм полком з козаками до Охтирки. А 17 березоля кн. Барятинський оповіщав царя, що харківський полковник Івашко Сірко зрадив, Харків же не зрадив цареві й вибрав іншого полковника — Хв. Репку. Перша згадка про Репку яко харківського полковника, належить до 28 червня 1668 р. 26 лютого Сірко ще був полковником у Харкові. 17 березоля була послана звістка про його повстання, а розпочав він повстання 4—6 березоля, коли вийшов з Мерехви. Повстання захопило південну ча.стину Харківського полка, а Харків взагалі не хтів приймати у йому участі. Харківці скинули з полковництва Сірка й вибрали на його місце Репку, котрий виступив проти Сірка у південну частину полка, бо вона з'єдналася з Сірком і його підтримувала. Умовлявся про повстання Сірко з Брюховецьким листом, котрий він написав з Мерехви 25 лютого 1668 р. Там він прохав у Брюховецького прислати йому як мога скорше 3000 козаків Полтавського полка під Мерехву, щеб піти з ними проти Харкова і не дати спромоги зайняти його московським людям і щоб його не встигла зла доля рибинського полковника та інших. До сього Сірко додає ще цікаве прохання, щоб «не було по слободах непотребної шарпанини од жадного війська і бисьмо люду не тревожили». Сірко мав владу у тих слободах, котрі з'єдналися з ним у повстанні проти Москви, і сі слободи належали до округи, з котрої склався Харківський полк,— Зміїв, Цареборисів, Маяцьк, Валки і Мурахва, хоча були у Зміївському, а не Харківському повіті. Харківці ходили на Зміїв і забрали там гармати, спалили й сплюндрували місто. Сірко підступав до Харкова, позабірав у неволю декілька мешканців його, але харківці почали стріляти з кріпосних гармат — і Сірко мусив повернути од Харкова. Тоді почалося повстання в слободі Печенігах: харківський полковник Репка, котрий був вибраний перед тим у Харкові, виступив проти повстанців до Чугуєва і Печеніг і розбив їх. Дорошенко вислав проти Репки татар, а потім почалося повстання і у самому Харкові: раптом, несподівано, повстанці уночі напали на будинок Репки, убили його й сотника Хведорова. Повстанців у Харкові було, одначе, небагато — чоловіків з 20: Івашка Кривошлик (себто колишній отаман харківських козаків) та Степка та Тарас. Харківського полковника Хв. Репку, оповідає тогочасний документ, убито до смерті, а сотника К.. Хведорова поколили рогатиною, Харківці зачинилися у кріпості і сиділи у облозі. З універсала харківського полковника Гр. Донця 1673 р. ми дізнаємося, що полковник Хв. Репка звелів розстріляти у Харкові Жигалку Мельника за те, що той укупі з товаришом своїм поубивав бєлгородських дітей боярських, котрі йшли з служби своєї з Валок. З сього видко, що у Харкові був теж рух проти воєвод та приказних, а Репка був супротивником сього руху і стояв за Москву і проти Сірка. Сірко, як ми бачили, натякав на злу долю рибинського полковника, але ми знаємо, що Іван Зіньківський, котрий був у 1667 р. полковником у Рибинську (Острогозьку), не з'єднався ні з Брюховецьким, ні з Сірком, а у 1670 р. навіть получив за се похвальну царську грамоту. Зараз після смерті Репки харківським полковником вибрано було у 1668 р. Григорія Донця, котрий раніше був харківським сотником. Хоча Орновський і виводить рід Донців-Захаржевських з Польщі від тамошніх дворян, але ми знаємо, що Гр. Донець ніколи не писався Захаржевським. Рід Розумовських теж виводили з дворян, коли се були прості козаки, так, мабуть, було і з Донцем. Родоначальник Донців був простий виборний козак Грицько Донець, котрий і прізвище своє получив через те, що прийшов з Дону. Раніше він був рядовим козаком — Грицьком Донцем, потім його вибрано у сотники, а після смерті Репки і в полковники. Цікаво, що Донський отаман у свойому приватному листі звертається до його так: «В город Харків полковнику Грицьку». На його ймення була видана перша царська жалованна грамота 1668 р. Харківському полку з усією старшиною і поспільством. У Розряднім приказі було записано, що у Харкові полковником був Григорій Донець. З універсала Донця дізнаємося, що він зробився полковником харківським по указу царя, за свою вірну службу московському цареві. За його часи увійшов у склад Харківського полка Балаклійський полк у 1677 р. У 1674 р. У Харківському полку було 20 городів і слобід і козаків полкової служби 5055 чол., а у 1677 р.— 20 городів і 4 слободи, козаків полкової служби 7733 чол. У 1685 р. із Харківського полка виділився окремий Ізюмській Слободський полк, і тоді у Харківському залишилося 12 міст — городів, з 43 селами й деревнями; між ними були Вовчанськ, Салтів, Золочів, Валки, Мерехва, Зміїв, Слов'янськ й інші, себто кілька повітів сучасної Харківської губернії — Харківський, Вовчанський, Валківський, Зміївський й частина Ізюмського. Ширилася округа полка, а разом з тим збільшувалося і число сотен — у 1732 р. їх було вже 17. До Харківського полка належав, як ми бачили, Балаклійський полк, котрий увійшов у склад Харківського полка, і деякий час отсі два полки з двома полковниками існували разом. У виданих мною «Матеріалах» сказано, що у донецьких та оскольських українців було два полковника: у Харкові Гр. Донець, а в Балаклії — Яків Черніговець. А у 1677 р., по указу боярина й воєводи кн. Гр. Гр. Ромодановського, Якова Черніговця від полковництва відсунуто, а велено той Балаклійський полк віддати Харківському полковнику Григорію Донцю, з'єднати їх у один полк — Харківський, і Донцеві писатися харківським полковником. В. Є. Данилевичем видані були нові матеріали про Балаклійський полк, і з них виявилося, що Черніговець був постановлений балаклійським полковником у 1670 р., значить, він був полковником сім років (до 1677 р.). Раніше він був чернігівським полковником, після зради Виговського приїхав у Бєлгородський полк з полковником Іваном Безпалим і служив полковником (себто з титулом полковничим), але полка він не дістав, бо усі слободські козаки розписані були тоді по полках, і тільки у 1669 р. велено було у нього, Якова, у полку бути козакам новозбудованих міст Балаклії, Змієва, Дворічної, Цариборисова, Маяцька, бо вони ні у який полк не були вписані. До сього бєлгородський воєвода додавав цікаве пояснення, що у новозбудованих українських містах полковників і козаків у полки він сам «строиль и приказывалъ по своєму разсмотреньишку», себто назначав по свойому власному вибору. Виходить, що бєлгородський воєвода мав великий вплив і на назначення полковників, але се було тільки тоді, як кого з них назначав московський уряд, а не вибірали самі полчане. Коли було зроблено Черніговця балаклійським полковником, не знаємо, бо дві офіціяльні звістки, вище наведені мною, розходяться проміж себе: перша (кн. Ромодановського, котрий добре знав Черніговця) обговорює 1669 р., а друга (оправка з Розряду) — 1670 р. Мабуть, у Бєлгороді Ромодановським було зроблено пропонування про полковництво Черніговця ще у 1669 р., а Розряд ствердив його у 1670 р. Є. Альбовський перш лічив Черніговця полковником з 1663 р., а у новішій свой розвідці не підтримує сієї помилки і додає окрім того з тогочасних документів деякі цікаві звістки про Черніговця. Виходить, по документах, що Черніговець приїхав і зробився осадчим та отаманом у Балаклії у 1663 р., населив цілу Донецьку округу, навіть збудував Ізюм і за те дістав право на полковництво у свойому ж таки полку. У 1667 р. його скинуто з полковництва за якусь-то полкову провинність, але через два роки він поїхав до Москви і подав прохання, щоб йому вернули Балаклійський полк: йому дали подарунки, але полка не вернули, і він доживав віку у Балаклії яко її осадчий.
Охтирський полк мав своїм полковим містом Охтирку і обіймав теперішні Охтирський й Богодухівський повіти і деякі суміжні частини Харківського повіту, а також Полтавської і Курської губерній. Першу жалованну грамоту дістав Охтирський Слободський полк у 1668 або 1669 р. Охтирський полк склався між 1655 і 1658 рр., а в якому році, певно сказати не можна. В реєстрі Охтирських мешканців 1655 р. на чолі їх був не полковник, а отаман Дмітрій Іванович, а у 1658 р. там був вже полковник Іван Гладкий. Так каже В. Є. Данилевич на підставі тогочасних документів, але, на жаль, не цітує текста їх. І дивно, що у 1668 р. по справці Розряду у Охтирці не показано полковника, але у виданому мною розпису міст Бєлгородської линії за 1668 р. бачимо чотири Слободських полка, а серед їх і Охтирський. Полковником його був тоді Дем'ян Зіновьєв, на ймення котрого була видана жалованна похвальна грамота у 1669 р.
Осадчим міста Сум і першим сумським полковником був Гарасим Кондратьєв, котрий, як каже документ, прийшов з задніпрянських городів і осів жити на безлюднім місці між Бєлгородською та Путивльською лініями над річкою Сумкою. Він призвав дідів, батьків і родичів теперішніх мешканців і багацько усяких переселенців з задніпрянських і гетьманських городів і населив перш усього Суми, а потім багацько городів, сел і деревень, злаштував полк і за те його було зроблено у сим городі Сумах і полковником. Кондратьєва вибрали полковником полчане, а Розряд ствердив сі вибори. Коли саме відбулися вибори Кондратьєва на полковництво, се питання розв'язує В. Є. Данилевич на підставі документів: у 1658 р. він був ще городовим отаманом у Сумах, як се видко з інструкції Малішевському, але у сій же інструкції сказано, що Малішевський повинен був заселяти нову оселю задля установи військової служби козаків Слободського Сумського полка. Значить, тоді вже улаштовувався Сумський Слободський полк.
У інструкції стоїть 7167 р. від сотворення світа, але В. Є. Данилевич справедливо каже, що се буде не 1659, а 1658 р., бо місяць грудень 7167 р. (рік починався тоді у вересні) падає на 1658 р. від Різдва Христова. На службі на полковничій посаді Кондратьєв був з 1658 р. У 1659 р. йому виписане було уже жалування у Розряді. Виходить так, що Кондратьєв став сумським полковником або у самому кінці 1658 р., або у початку 1659 р., і се підтримується ще й тим, що тоді саме він дуже гостро відмовився з'єднатися з гетьманом Виговським проти Москви. Здається, що тоді він був вже полковником, але тільки що ствердженим Москвою і бажав чи мусив проявити свою щирість Москві. Кажемо «бажав чи мусив» через те, що хоч він і виявляв себе вірним слугою Москви, але у його, як ми бачили, були якісь зносини з Брюховецьким. У Сумському, як і у Острогозькому, полку першим полковником свого полка був осадчий полкового міста і полкової округи. До Сумського полка належали теперешні Сумський і Лебединський повіти.
Першим полковником Ізюмського Слободського полка був теж осадчий Ізюмської полкової округи, харківський полковник, відомий нам Грицько Донець. Він переніс город Ізюм на нове місце, де Ізюм і тепер знаходиться, і зробив з його новий великий город. Гр. Донець з дозволу Розряда поселився у Ізюмі і хтів, щоб полковником у Харкові зробився його син Костянтин. Харківські полчане (старшина і усі козаки) подали від себе цареві прохання, щоб у Харкові назначено було полковником Костянтина Донця, бо батько його хотів жити у Ізюмі. Гр. Донцеві вийшов дозвіл жити у Ізюмі, але він, як і давніше, мусив писатися харківським полковником, а син його Костянтин — наказним полковником й відати службою та розправою сотників та козаків по їх українському звичаю. Але через якийсь час батько знову переїхав у Харків, а син — у Ізюм (мабуть, у 1682 р.). Се було зроблено для того, щоб прокласти стежку Костянтинові до самостійного уряду.у Ізюмі. Гр. Донець старів і хтів ізюмське полковництво передати синові Костянтину, а харківське — другому синові Хведору. Він сам побував у Москві, а потім вирядив туди Костянтина у 1685 р. до царів. З ним приїхав полковий обозний Петровський, піп, сім сотників, троє сотенних хорунжих, усього 28 чоловік. Ізюмців приняли при дворі дуже ласкаво. Кость Донець прохав, щоб йому царі дали грамоту на ізюмське полковництво і щоб Ізюмський полк був виділений з Харківського. На се, казав він, згоджується і о тім просить його батько. Уже на другий день вийшла резолюція: виділити Ізюмський полк з Харківського, приписати до нього 13 міст та містечок з 2200 козаками й видати Костю Донцеві жалованну грамоту на полковництво, хоч все-таки разом з батьком Григорієм Донцем. Жити на Ізюмі велено було Костянтинові (1685 р.). Кость Донець прохав ще, щоб його полку видані були царями корогва і литаври, котрих раніше Слободським полкам не давали, і походні гармати. Чи се прохання було виконано, не звісно.
Оттак ріжними способами та у ріжні часи склалося 5 Слободських козачих полків: з них Острогозький з полковником Зіньківським, мабуть, найстарший (початок його іде з 1652 р.). Головинський каже: «З поселених на Острогощі українців склався Острогозький козачий полк. Се був перший Слободський полк. Першим полковником його був Зіньківський. Полк склався із семи сотен». Виникає якийсь сумнів тільки через те, що царська грамота 1659 р., як ми бачили, була відправлена не на ім'я полковника, а «черкас». Можливо, одначе, що Зіньківський, котрого бачимо з титулом козацького полковника ще у 1652 р., тільки через якийсь час прилучив до себе Острогозький полк — тоді, як він склався, й тільки тоді він зробився й полковником Острогозького полка. У Охтирці був полковник і полк у 1658 р., у Сумах — у кінці 1658 р. або у початку 1659, у Харкові полковника з полком ми бачимо у 1660 р., в Ізюмі — у 1685 р. Раніше московський уряд давав вільготи осібним українським осадчим, а коли на Україні склалися полки, тоді московські царі почали вже на їх ймення давати вільготи козацькому товариству й усьому поспільству, і через ті вільготи, котрі дістали слобожане — мешканці заселених ними слобід та городів, і уся країна почала прозиватися Слободською Україною, або Слободськими полками. З усіх тих льгот і склалася автономія краю і його мешканців. Значить, основою автономії Слобожанщини були царські жалованні грамоти, котрі видавалися Слободським полкам, так само, як основою автономії Лівобережної України були так звані гетьманські статті, себто умови з московськими царями, а потім російськими імператорами. Гетьманські статті, котрі давалися усій Гетьманщині на ймення єдиного представника краю — гетьмана, повинні були давати більшу автономію, ніж окремі жалованні грамоти слободським полковникам, вже через те, що тут не було такої єдиної гетьманської влади, яка була у Гетьманщині. Але ж усе-таки і слободські полковники мали кожний у своїй окрузі дуже велику владу — не меншу, ніж полковники Гетьманщини у своїй окрузі. Значить, слободсько-українській автономії бракувало центральної гетьманської влади, або, краще сказати, вона поділялася між усіма п'ятьма полковниками Слобожанщини.

Склад козацької автономії. Як же по сій автономії був улаштований уряд країни? У кого була влада над країною й її мешканцями? Які політичні і інші права мали полковники і місцевий уряд? Які були відносини країни до Московської, а потім Російської держави? Які, права й привілеї мали мешканці країни?
На чолі полкового уряду стояли виборчі полковники і полкова старшина. Полковника і старшину вибірала сама полкова старшина, а не усе товариство і не на якийсь там час, а взагалі, до смерті. Влада полковника була дуже велика: він відав устроєм свого полка, себто керував цілою округою в усіх військових і адміністраційних ділах, стверджував судові постанови в карних — кримінальних — справах і в позвах; роздавав військові вільні землі навіть у нащадок усім підвласним і сам міг займати такі заиманщини задля себе на свою власну потребу; на все те він видавав універсали за своїм підписом (рукою власною) і печаттю. Полковничими клейнодами були пернач (шестопер), себто шестигранна булава, обложена золотом або сріблом та самоцвітним камінням, полкова корогва з іконою Божої Матері або якогось святого — оборонця полка, полковнича печать, котра була разом з тим і полковою — військовою, полкова музика. Полкову старшину складали шість чоловік: полковий обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писаря. Під началом обозного були гармаші з гарматами і усі кріпості. Яко старший в полку, він заміняв полковника, коли той був хворий або в від'їзді, але він не міг тоді видавати універсалів. Суддя відав судовими цивільними ділами у полковій ратуші. Осавул був посібником, підручником полковника у чисто військових справах. Хорунжий отаманував над хорунжевими козаками, відав полковою музикою й оберігав полкову корогву. Полкові писарі були секретарями у ратуші — єден у військових, а другий у цивільних справах. Уся полкова старшина збиралася для військових справ на полкову Раду, на чолі котрої стояв полковник, а обозний порядкував ділами. Усі мали по одному голосу, а полковник — два. Справи судові рішалися у полковій ратуші, куди входили ті ж самі члени, що і в Раду, але впорядчиком там був вже суддя. В сотнях був такий же сотенний уряд, котрий складався із сотника, отамана, осавула, писаря і хорунжого. Сотня порядкувалася сотником. Була і сотенна Ратуша, де отаман, яко суддя, і писарі порядкували гражданськими справами, а осавул і хорунжий помагали сотнику у військових справах. Хорунжий держав сотенний прапор, на котрому був хрест і визначалися полк і сотня. Сотника вибірала полкова старшина, а він сам уже вибірав собі сотенну старшину; міг і скинути її з уряду. Так виявляє нам устрій Слободських полків Срезневський на підставі офіціяльного документа, так званого «Екстракта о слободських полках». Сей документ до нас не дійшов. Ми можемо в загальних рисах здатися на «Екстракт» Срезневського, бо його звістка підтримується й іншими джерелами. Але на сю звістку треба все ж таки дивитися як на правдиву тільки взагалі, бо від сього порядка були відміни в ті або інші часи життя країни залежно від місцевих обставин, а більш усього — від політики центрального уряду.
Ось деякі звістки з інших джерел, котрі підтримують свідоцтво Срезневського про полковничу владу. Харківський полковник К. Донець у своєму універсалі 1686 р. писав: «Ознаймуємо сім листом нашим, іж по указу великих государей, мешкаючи ми тут на українном городі Ізюмі, маємо то в своєй власті роздавати усякіє вольніє грунти і пасічні в'їзди усякім людям для размноженія». Сим підтримується свідоцтво Срезневського про право полковника роздавати вільні землі. У 1712 р. старшина Харківського полку подала цареві Петру Великому прохання, щоб залишити її при старих привілеях щодо виборів — а по сих привілеях вони вибірали старшин на ратуші з загальної згоди по свойому українському звичаю і усякі уряди мали проміж себе без перемін. Далі вони прохали, щоб, як і при старих полковниках, полкові збори робилися з загальної згоди, без тяжарів, і щоб розходи записувалися теж у ратуші і щоб полковник Куликовський, як і колишні полковники, робітників і хури брав з своїх маєтностей, а старшини для сього мали з неслужилих людей по 10- 15 чол. Царь Петро згодився з сим проханням. Сотників, по Срезневському, вибірала полкова старшина, але універсал на сотенний уряд видавав полковник. Ось цікавий універсал про се полковника Квітки 1718 р.: «Полковник Харьковській Григорій Квітка Афанасьєв. Усім старшинам полку мойого панам сотникам, атаманам, всьому старшому і меньшому, а особливо сотні Ольшанській товариству сім ознаймуєм, іж... видячи пана Якова [Ковалевського] как во всяких случаях і потребах воїнських справоного і способного, так і до уряду годного і розумного, вручаємо йому уряд сотничества в Ольшаній, которого все общетовариство тамошнє і посполітий народ, по вичитанії сього нашого наказу, принявши себе за старшого, усякоє йому належитоє як старшому свойому мають отдавати послушенсьтво і учтивость, також і він новозибраний сотник повинен бути у товаристві, яко старший, доброго чтити, а противного і ослушного карати. Особливо упоминаємо, аби він сотник усякіє токмо до уряду свого і як судити справу знал, а до кримінальних касатися не важился, но до суду полкового в Харьківськую одсилав би ратушу». Про Ради у записках Квіток сказано, що тамбували гострі суперечки між старшинами і сі суперечки іноді закінчувалися навіть боєм.

Полковники Слободських полків. Полковники мали у своїх руках велику владу, і нам треба знати, хто займав сі полковничі посади, як вони їх займали і що вони робили на користь населенню. Тут ми побачимо, як робилися вибори полковників у дійсному життю і коли виборче право порушалося та ламалося і хто був винний у його зменшенню та знищенню. І. Квітка дає нам список слободських полковників. Він не зовсім повний і навіть, може, певний. У ньому нічого не обговорено про вибори полковників, але все-таки ми мусимо ним скористуватися, хоч з деякими поправками. У Харківському полку були полковниками, починаючи з Гр. Донця (ми знаємо уже, що було два полковника Сірко і Репка і до Донця):
1. Гр. Єрофеєвич Донець у другій половині 17 ст.;
2. Хв. Гр. Донець-Захаржевський (Петровської доби):
3. Прокофій Куликовський ((волох), Петровської доби);
4. Гр. Сем. Квітка (Петровської доби);
5. Ст. Ів. Тевяшов (Лизаветинської доби);
6. Матв. Прок. Куликовський (послідній).

У Сумському полку І. Квітка лічить 7 полковників—
1. Гар. Кондратьєва (другої половини 17 ст.);
2. Сина його, Ондрія Кондратьєва (Петровської доби: його убито у 1708 р. в Булавинське повстання на Дону);
3. Ів. Ондр. Кондратьєва (унука Гарасима — Петровської доби);
4. Вас. Дан. Перекрестова-Осипова;
5. Дм. їв. Кондратьєва (Лизаветинських часів);
6. Мих. Мих. Донця-Захаржевського;
7. Ром. Ром. Романова (послідній).

У Охтирському полку було 8:
1. Демьян Зіновьєв (другої половини 17 ст.);
2. їв. їв. Перекрестов (часів Петра Вел.);
3. Хв. Ос. Осипов (часів Петра Вел.);
4. Ол. Леонт. Лесевицький;
5. Ів. Ол. Лесевицький (часів Лизавети);
6. К. О. Лесевицький;
7. Геор. Ол. Лесевицький;
8. Мих. їв. Боярський (послідній).

У Ізюмському полку було 6 полковників:
1. Кост. Гр. Донець-Захаржевський (Петровських часів);
2. Хв. Вол. Шидловський (Петровських часів);
3. Мих. К. Донець-Захаржевський (Петровської доби);
4. Лавр, їв. Шидловський;
5. їв. Квітка (часів Лизавети);
6. Хв. Куз. Краснокутський (послідній).
І. Квітка не перелічує полковників Острогозького полка, а по інших джерелах їх було 8:
1. їв. Зіньківський;
2. Карабут;
3. Сас;
4. Буларт;
5. Куколь;
6. Ів. Тевяшов;
7. Син його — їв. Тевяшов;
8. Потім унук його — Ст. Тевяшов.
Здається, сей список не досить повний, бо окрім тих перших полковників, про котрих ми оповідали (Сірка і Репки), були ще деякі інші, так наприклад, у Сумському полку діти Гараеима — Григорій, Ондрій, Роман помагали свойому батькові у полкових ділах. Далі, після Зіновьєва, був полковником Охтирського полка Микола Матвієвич (у 70-х роках XVII ст.) і Хв. Сагун (у 80-х роках). Після Хв. Ос. Осипова — син його Максим Хведорович. Ол. Л. Лесевицький був з 1724 по 1735 р. полковником охтирським, а з 1735 по 1744 — бригадиром Слободських полків. Усього в 5 полках було 35—39 полковників. Придивляючися до сих списків, ми помічаємо, що за 100 років у кожному полку перебувало 6—8 полковників, себто припадає в середнім по 13—17 років на кожного. Деякі з полковників, як, наприклад, Гр. Донець або Гар. Кондратьєв залишалися на своїх посадах по кілька десятків років. У всякому разі, вибори не були щорічні і не відбувалися через З або 5 років: значить, справді вибірали взагалі, немов до смерті, як казав Срезневський. Особливо се треба сказати про XVIII ст.— з Петра Великого. Кажемо «вибірали», хоча дійсно не знаємо, чи одбувалися завжди вибори на Раді. І. Квітка каже про пожалування полковничих урядів царями та воєнной колегієй, але се, може, треба розуміти як ствердження виборів. Звертаючися до роду та прізвищ слободських полковників, бачимо, що у Слобожанщині було кілька родів, котрі немов вистачали з-поміж себе полковників: так, рід Донців-Захаржевських дав 5 полковників: 2 — Харківському полку, 2 — Ізюмському, 1 — Сумському; рід Кондратьєвих 4 — усіх Сумському; рід Квіток — 2: одного Харківському і одного Ізюмському полку; рід Лесевицьких — 4 Охтирському полку; рід Перекрестових і Осипових — 3: 1 — Сумському, 2 — Охтирському, рід Шидловських — 2 Ізюмському; рід Куликовських — 2 Харківському полку, рід Тевяшових — 4: 3 — Острогозькому і одного — Харківському полку. Значить, отсі 8 родів дали усі у купі 26 полковників і тільки 8 полковників дали поодинокі роди — Романова, Зіновьєва, Боярського, Краснокутського, Карабута, Саса, Буларта, Куколя. Виходить, що у Слобожанщині у деяких родів було немов спадкове полковництво — у Лесевицьких. Тевяшових. Кондратьєвих. Рід Кондратьєвих давав полковників тільки одному Сумському полку, рід Лесевицьких — одному Охтирському полку, рід Куликовських — одному Харківському полку, Шидловських — Ізюмскому. Сі роди були багаті, і се багацтво мало великий вплив на вибори і ствердження їх урядом. З другого боку, знов і багацтво вони збільшували через те, що займали полковничі уряди. Донці-Захаржевські мали велику силу і значіння у Харківській та Ізюмській окрузі, Кондратьєви — у Сумській та сусідній Охтирській, Перекрестови, Лесевицькі і Осипови — у Охтирській, Тевяшови — у Острогозькій. Не дивно, що харківська старшина прохала у 1707 р., щоб полковником у Харкові поставлено після смерті Гр. Донця зятя його — Хв. Вол.Шидловського. Вони не хтіли полковника з чужого роду, бо боялися, що він їх знищить. Прохання було підписано тільки полковою старшиною та сотниками, але йшло немов од усього полка.

Діяльність полковників і їх вибори. Ми мало маємо звісток про діяльність отсіх полковників, але усе-таки треба сказати, що деякі з них справді дуже працювали на користь населення. Особливо се треба сказати про перших слободських полковників, котрі дуже багацько зробили і для оборони краю, і для його заселення. На їх долю випала безмірно важка праця і у тому, і у другому ділі. На перших місцях треба поставити харківського полковника Гр. Донця, Сумського — Гар. Кондратьєва і Острогозького—Ів. Дзиньківського. Донець був полковником з 1668 по смерть у 1691 р., себто 23 роки, приймав велику участь у січах з татарами, побудував багацько кріпостей та городів і населив їх людьми, котрих викликав з Задніпрянщини. Збудував, між іншим, місто Ізюм, заселив його і склав особистий Ізюмський полк; вельми працював більш усього з Харківським полком над захистом південної частини Слобожанщини, будуючи так звану Нову лінію; здобував жалованїні грамоти з вільготами для обох своїх полків — Харківського та Ізюмського, оснував з деякими іншими старшинами Курязький монастир. Московські царі довірялися йому, здавалися на нього і нагороджали — він дістав вищій ніж полковничий чин стольника. Але маючи велику владу у земельних справах, Гр. Донець, як і інші слободські полковники, не забував і про себе, здобув великі достатки і, траплялося, кривдив своїх полчан. Ми маємо дві скарги на Донця — з першої видко, що він одняв млин, а з другої — що заволодів землею боярських дітей, означивши її порожньою. Хотів він завести для себе й буду, щоб гнати дьоготь, але того йому не дозволило правительство. Одначе сих двох скарг за 23 роки виходить дуже мало. Чи довели боярські діти свою скаргу на слідстві, не відаємо. Можливо, що й Гр. Донець іноді кривдив підлегле йому населення, але про се певних звісток ми не маємо, не маємо навіть таких скарг, як на інших полковників. Донцям дуже хтілося мати друковану книжку про їх лицарські вчинки, і вони замовили до сього діла якогось Орновського, котрий і зложив похвальне слово Хведору Донцеві-Захаржевському і усьому роду Донців. Діти Григорія не визначалися так, як батько. Гар. Кондратьєв та їв. Зіньківський теж були невсипущими робітниками у обороні та заселенню своїх полків, для котрих вони діставали царські жалованні грамоти на льготи.
Оповідаймо тепер і про діяльність тих полковників, котрі не мали на увазі народнього добра і разом з сим приведемо звістки про те, як одбувалися полковничі вибори у тогочасному життю і кого не вибірали на Раді, а назначав на полковничу посаду центральний російський уряд, або хто з старшин сам звертався до уряду за його настановою.
У Охтирському полку урядники, старшина і козаки вибрали у полковники у 1686 р. Ів. Ів. Перекрестова і сей вибір був стверджений царською жалованною грамотою 1686 р., з котрої видко, що й раніше він там був полковником і мусив по грамоті в судних і у всяких ділах управу чинити старшині, козакам і усьому поспільству по правді і по старих козацьких звичаях. За шведську баталію син Перекрестова Данило у 1702 р. по проханню старшини й козаків був зроблений помічником свого батька.
У 1692 р. по грамоті з Великоросійського приказу й проханню Охтирського полка дозволено було старшині та козакам вибрати вільними голосами з-поміж собе полковника, кого захочуть, чоловіка доброго і до козаків ласкавого і до військового діла дотепного, котрий міг би об'єднати полк, а сина Сумського полковника Гарасима Кондратьєва — Романа — од полковництва було одставлено. І ось, ми, пишуть охтирські полчане, старшина Охтирського полка й багацько рядових козаків, зібравшися на Раду, вибрали з загальної згоди й совіту у полковники попереднього свого полковника Івана Івановича Перекрестова, бо він до військового й полкового діла дуже зручний і до нас, старшини та козаків, держить ласку і приязнь і розправу робить правдиву, окрім його серед старшини та козаків такого розумного й «заможного» чоловіка нема. Далі йде дуже багацько підписів. Виходить, як бачимо, що вибори були зроблені на військовій Чорній Раді, себто такій, де була не одна тільки старшина, а й рядове товариство, а Срезневський казав тільки про вибори полковника однією старшиною. Срезневський казав про вибори до смерті, а тут ми бачимо, що Романа Кондратьєва було скинуто з полковництва. Але для зрозуміння сих виборів Перекрестова треба додати, що козаки краснокутської сотні Охтирського полка подали проти них супліку, де писали, що вибори Перекрестова були зроблені без їх знаття і що їх сотник Маньковський підписався теж на виборчому листові без їх згоди. А щодо Романа Кондратьєва, писали вони, то він вояка добрий і ніяких кривд та здирств не робив, бо він чоловік розумний, до військового діла здатний і буде таким же вірним слугою цареві, як й його батько: він наводив порядок і за ним здобули собі чимало усякого добра ті, котрі розійшлися при Перекрестові. Перекрестова вони не хотять мати своїм полковником, а коли його буде стверджено, тоді вони мусять розійтися геть світ за очі усі без останку. Іще більш цікава була друга скарга на Івана Перекрестова, Романа Кондратьєва і 25 козаків, котру подав на його Москві колишній полковник Охтирського полка Ондрій Прокофьєв з 4-ма сотниками і 22 старшинами та козаками, підтримуючи першу супліку козаків Охтирського полка, щоб Перекрестова вислати з його маєтностей на життя в який-небудь город, а полковництво охтирське доручити Романові Кондратьєву. У своїй супліці Роман Кондратьєв писав, що велено йому бути у Охтирці полковником, але живе він там у сусідах, а свого подвір'я не має. Тепер же Перекрестов поїхав з суплікою на нього у Москву, щоб скинути його з полковництва. За нього держить руку і бєлгородський воєвода боярин Шереметьєв. І він, Кондратьєв, прохає царя, щоб він не вірив поклепам Перекрестова, котрий зовсім знищив колишніх Охтирських полковників, сотників і козаків: нищили їх його мати, брати, й родичі; і про сі сутиски бажано зробити слідство усім Охтирським полком і іншими полковими містами. Проти Івана Перекрестова висловлено було 25 статей у всяких утисках, кривдах, захопленню грунтів: село Півні він, наприклад, віддав у підданство свойому родичеві, котрий наклав на мешканців тяжкі роботи, так що вони мусили працювати на нього і удень і уночі; у колишнього охтирського полковника Прокофьєва він захопив багато хліба, худоби, горілки. Звелів охтирському отаманові брати з мешканців дурно на свою користь бочками горілку, мед і пиво, свічки, солод, м'ясо, хліб і усяку худобу. У одного козака відібрав млина, коморю та сінні покоси, самого його бив смертельним боєм та калічив невідомо за що, так що у нього й тепер рани не зажили. Мати його і брат і сестра грабували козаків. У сотника Кирилова захопили срібляну посуду. У вдови козацької відібрав млина, винницю та коморю, а у єдного козака «вимучив» 2 водяних млина, ціною один у 300 карбованців, та біля річки ліси й луги. У другого козака купив млина за 200 карбованців, а віддав тільки 50, одняв подвір'я і сінні покоси. Родичі його, замучили до смерті одного козака за те, що він немов би обікрав їх коморю. Одняв силоміць млина у козака, а коли той почав прохати за млин грошей, він його бив, закував у кайдани, де той і помер, а удова з постраху видала йому купчу за сього млина. Другого козака він держав на цепу при гарматі. У козаків с. Борок одняв поля, ліси, й хутори, і млина, і усякі землі й захопив села, де жили козаки. Може, дещо з сього були й наклепи, але все ж таки здається, що Перекрестов, його родичі були справді-таки великими хапугами — він усі свої сили, талан та завзяття направив на те, щоб збільшити яко мога і правдою, і неправдою свої маєтності. І у сім він наближався до тих старшин Лівобережної України, життєпис котрих дав нам покійний О. М. Лазаревський на підставі архівних джерел у своїх розвідках «Люди старої Малоросії». Завзяття у сьому ділі охтирського полковника не міг спинити ніхто, бо у Слобідчині не було навіть гетьманської влади (хоча вона і у Гетьманщині не була перешкодою для тамошніх старшин), а бєлгородського воєводу Перекрестов міг склонити до себе покірливостю (і справді той був до його дуже прихильний), а приказних — подарунками, козацьке ж товариство, як ми бачили, не уміло розібратися у тім, що то була за людина Перекрестов. Батько Івана Перекрестова був таким же переселенцем з Правобережжя, як і інші козаки. В документах згадується, про «черкашенина» Івана Яковича Перекрестова, а се прізвище свідчить, що він був хрещений єврей. Син його Іван почав козацьку службу ще за царя Олексія і служив і при Федору Олексійовичу. У 1681 р. ми бачимо його вже охтирським полковником. Царська жалованна грамота 1686 р. затверджує його знову на охтирському полковництву, по вибору усіх полчан, і малює його завзяту військову працю. Іван Перекрестов приймав участь з своїма козаками у Кримських походах кн. В. В. Голіцина, де його було ранено. Приймав він участь і у боротьбі зі шведами. Цар Петро в нагороду за се зробивсина його Данила помічником батькові у полкових справах, для того щоб поставити його потім охтирським полковником на батьківське місце.
Але вийшло зовсім інакше: за якусь провинність царь Петро у 1704 р. скинув його з посади, а усі величезні його маєтності відібрані були від нього у казну. У 1714 р. він жив у свойому невеличкому хуторі; у 1721 р. почалося діло про розпродання перекрестовських маєтностей і його самого витребовали по якихось справах у Архангельск, хоча він лежав на смертнім ліжкові, а на дорозі і вмер. Унук Івана Івановича оженився на удові Осиповой, розбагатів і виступів навіть супротивником Кондратьєва на сумське полковництво. Виходить так, що Перекрестови дивилися на охтирське полковництво немов на свій нащадок. Кондратьєви такечки ж дивилися на сумське полковництво і мали на се більше права, ніж Перекрестови. Полковництво там займав Гар. Кондратьєв, за ним його сини (Григорій, Роман і Ондрій), унук Іван, син Ондрія, котрий правив полком до смерті своєї у 1728 р. Ми бачили вже, яка боротьба вибухла між представниками сих обох полковничих родів. Сю боротьбу двох родів за полковництво гарно малюють нам документи Харківського історичного архива, видані О. Д. Твердохлібовим. Перекрестов-Осипов подав прохання немов від усіх полчан про те, щоб його поставити сумським полковником, а про Кондратьєва там було написано, що він ще молода людина, недотепна і навіть грамоти не вміє. Кондратьєв справді був тоді зовсім молодий (22 років) й не мав ще навіть сотницького уряду. Осипов-Перекрестов почав пустошити ліси та діброви свого противника, бажаючи тим знищити увесь рід Кондратьєвих. Але й Кондратьєв теж найшов стежку до гетьмана Дан. Апостола, котрому він приходився небіжем, а через нього й до великоросійських вельмож, щоб заполучити собі полковництво. Отсі усі стежки й виявляються у листах старшин Сумського полка Маркова і Кондратьєва, охтирського полковника Лесевицького до гетьмана і у гетьманських листах до високих патронів (Бирона, канцлера Головіна, віце-канцлера Остермана, до Ушакова, до Київського генерал-губернатора). Серед сих листів є й копія прохання старшини й товариства Сумського полка цариці, щоб відлучити від полковничого уряду Осипова-Перекрестова й поставити на його місце Кондратьєва. Там широко оповідається про славні діла Гарасима Кондратьєва. його дітей — Григорія і Ондрія Гарасимовичів: посліднього убито у поході проти Булавина на р. Уразовій. Вірно служив і Роман Кондратьєв — охтирський полковник. У царських грамотах було сказано, що служба Кондратьєвих ніколи не забудеться. У 1730 р. його назначено сотником у Сумський полк, а полковником без жадної заслуги і без прохання полчан знаходиться з Охтирського полка Вас. Перекрестов, котрий нині прозивається Осиповим; Івана ж Кондратьєва від заслуженого ранами і кров'ю Кондратьєвих сумського полковництва відкидають. Тепер йому 25 років, він грамотний і писати вміє і служитиме вірно. У грамоті 1692 р. на ймення Охтирського полка було написано, щоб Ів. Перекрестова від полковництва відсунути і ні йому, ні родичам його, ні одностайним полковниками й полковою старшиною там не бути, бо він у Охтирському полку учинив багацько кривд та здирств. Такі ж кривди з'являться, коли Осипова-Перекрестова буде відсунуто від полковництва — тоді кожний напише про свою кривду. А коли з'явиться прохання від сумських полчан, щоб залишитися йому на полковництві, йому не можна буде вірити, бо його складе своїми каверзами сам Осипов-Перекрестов і приведе до підпису одних похвалками та пострахом, інших оманою. І все ж таки, не взираючи на такі заходи, Перекрестов-Осипов залишився на сумському полковництву, і Ів. Кондратьєв не міг його здолати, хоча Д. Апостол й понаписував багацько листів до патронів. Мабуть, таким патронам, як Бирон або Головін, було однаковісінько, хто сидітиме на сумському полковництві: чи Перекрестов-Осипов, чи Кондратьєв, і вони залишили того, хто сидів. А може, для них не дуже багато значив сам ясновельможний старенький вже гетьман, котрий незабаром помер, й йому не назначено було навіть наступника.
Думка про спадкове полковництво мала силу і у інших полках. Так, харківські та ізюмські полчане підтримували звичайно рід Донців. Гр. Донець вмер у 1690 р., а його наступником, як ми бачили, був син Хведір разом з братом Констянтином, котрий мав полковництво на Ізюмі і вмер у 1691 р.: Хведір Донець залишився у Харкові до самої смерті у 1705 р., і тоді харківські полчане подали прохання, щоб у них поставлено полковником зятя Григорія Донця, котрий був полковником Ізюмським,— Хведіра Шидловського, бо після Донця залишився тільки малий хлопчик, котрий не міг бути полковником, а полковник з чужого роду може, писали вони, їх знищити, Ізюмський же полк близько від Харківського, і заселяв сі обидва полки Григорій Донець. Полковником поставлено, по проханню полчан, Шидловського. Чи вибірала Шидловського полкова рада, не відомо; як взяти на увагу, що усі, котрі прохали, боялися виборів чужого, видко, що все тепер залежало від царя, і се було не ствердження виборів ради Розрядом, а царська настанова. У 1708 р. наказним полковником зроблено небіжа того Шидловського Лаврентія, котрий у 1710 р. був поставлений звичайним полковником, після того як його дядька усунуто з уряду й віддано під суд за грабування у Польщі.
Цікаво, що з прохання усієї полкової та сотенної старшини йому повернули права і він вернувся у військо генералом, але маєтностей йому не повернули, бо встигли вже роздати їх тим, котрих поселили у Слобожанщині під проводом Кантемира. Лавр. Шидловський по царському указу був переведений полковником у Ізюм, а харківське полковництво пожаловано Куликовському, котрий вийшов з Кантемиром з Волощини. Се вже почалися полковники з чужоземців. Навряд чи Куликовського вибірали на раді, бо у всякому разі з нього полчане не були задоволені і подали навіть на нього скаргу цареві, де писали, що він скидав старшин з їх посад, брав собі для послуг більше робітників, ніж було розписано, і розпоряджувався військовими сумами сам, без полкової старшини. Ся скарга була підписана обозним Ковалевським, суддею Афанасьєвим, осавулом Афанасьєвим, писарем, сотниками й була підтверджена, бо вийшов суворий царський указ, щоб нічого сього наперед не роблено. Шидловський на посаді пробув недовго, і його місце заняли Гр. Сем. Квітка та Тевяшов, а після сього Воєнна колегія поставила харківським полковником Матв. Куликовського, хоча харківці хотіли бачити своїм полковником Ковалевського, котрому виданий був похвальний лист за службу од чотирьох слободських полковників і полкової старшини. Полчане з нього були дуже незадоволені і подали на нього скаргу. Над ним наряджено було слідство. Обвинувачував Куликовського писарь липецької сотні Непишний у тім, що він примушував козаків продавати його жінці задешево землі, продавав за дорогу ціну козакам коней, котрі сам купив немов для гармат; вигадав мита на ярмарках собі на користь, супроти жалованних грамот не видав козакам усього положеного їм жалування, не пішов у Пруський похід, а повернувся з дороги з Валок, назначив сотником у Липці свого пасинка Черняка. котрий робив утиски козакам і держав у себе для робіт козаків і навіть попереднього сотника, через що козаки липецької сотні кидали свої домівки й записувалися у піддані по інших сотнях. Непишний подав про отсі утиски Черняка скаргу Куликовському, а той передав її Черняку. котрий Непишного за се немилосердно побив. Непишний подав супліку на Куликовського начальнику української дівізії кн. Кантемиру, а той доручив слідство Банческулу, котрий ще раніше держав руку Куликовського. і нічого по сьому ділу не зробив. І тепер Банческул одіслав Непишного до Куликовського, а той його заарештував і побив, потім примусив Непишного написати заяву, що він доносив на полковника несправедливо. Ослобонившися, Непишний знову повернувся до Кантемира і повідав йому, що сталося з його приказом. Кантемир знову звелів зробити слідство по сьому ділу у Охтирці, але туди не були одправлені потрібні свідки, і се слідство навіть не почалося. Тоді Кантемир, побачивши, що сам нічого вдіяти не може, одіслав Непишного у Петербург немовбито з військовими ділами і видав йому пачпорт, щоб той зміг подати скаргу у Сенат. Але і там його постигла невдача, бо військових діл при ньому не знайшлося, і Кантемиру Воєнна колегія зробила за се вимову. Отсе усе діялося у 1761 р. Воєнна колегія доручила зробити слідство про скарги Непишного генерал-аншефу Стрешневу, а про землі, котрими несправедливо заволодів Куликовський, Бєлгородській губернській канцелярії. Непишного знову посадили в тюрму і знову він був примушений подати такий же лист, як і перше, а сам утік у Москву, де його знову-таки заарештували й закували на сей раз у кайдани. Знову доноси Непишного судили ріжні комісії, поки не дійшло до реформатора слободсько-українського Щербініна у 1764 р., писар же Непишний сидів усі часи у тюрязі, а Куликовський — на полковничому уряді. Непишний не доказав свого доноса, його самого обвинувачено, але все ж таки Куликовський з старшиною потім повинився в якихсь кривдах і утисках, і з його і старшин справлена була велика сума грошей за сі кривди. Треба до сього додати, що й самого кн. Кантемира (син Антіоха) було одставлено від уряду за те, що він брав хабарі, держав козаків для своєї власної роботи і грабував землі для своєї жінки, і у сьому він повинився. Перший полковник Острогозького полка Зіньківський пристав до повстання Ст. Разина, поубивав приказних, його скинуто за се з посади і карано горлом — обрублено руки по лікоть, ноги по коліна і повішено, і навіть жінку його покарано смертю, а дітей вислано у Сибір і одібрано у них усе майно. Полковником затверджено сотника Гар. Корибута; чи вибірали його полчане, не знаємо; його змінив полковник Іван Семенович Сас (Сасов) — з чужоземців. Чи вибирала його полкова рада, про се ми не знаємо; може, він був назначений, а може, тільки стверджений московським урядом. Раніше він був полковником рейтарського полка, потім полковником копейного полка, потім острогозьким воєводою, а потім його назначено чи стверджено у 1680 р. острогозьким полковником, і він був на сій посаді до самої смерті — до 1693 р. Се був чужоземець, котрий не міг підписати навіть свого прізвища й на документах підписувався латинськими літерами: у 1680 р.: Іван Caccab Rуку рrуllоsуll (руку приложив), у 1686 р.: Іван Сассав R уку рrуllоsуll , у 1689 р.: Іванка Сассав. Значить, тільки за 9 років він вивчився своє прізвище писати по-російськи. В. Є. Данилевич почитає його англичанином . Цікаво, що острогощане заступилися за Саса, коли у 1682 р. на його скаржилися великоросійські служилі люди Острогозька, що він не­мов би їм чинив кривди та утиски. Коли робилося слідство, полковника Саса одставлено було од полковницького уряду. Тоді козаки усім полком прохали і навіть послали представників у Москву, щоб їм залишили їх полковника. Се було їм стверджено. Але його самого визвано у Москву, де він волочився кілька місяців, прохарчився. щодня ходивши у Приказ, набрав у позичку грошей і все ж не хтів ставитися на очі з тими, як він казав, «ворами», котрі його обвинувачували. А острогозький воєвода обвинувачував його у тім, що він немов не ходив на молебни у царські дні. Одначе Сас довів, що він навіть стріляв з гармат, коли у його будинку «чашу величали», себто пили за царське здоров'я. У 1690 р. острогозькі приказні подали на нього супліку. Виходить, що він жив лагідно з своїми козаками-полчанами і за се, мабуть, до його зле відносився воєвода з великоросійськими служилими людьми. Воєвода ж гнівався і скаржився на його за те, що він великоросійських служилих людей записував у козаки, у полкову козацьку службу, а тих, котрі жили у своїх дворах проміж українцями, з домівок виселяв, бив і жити не дозволяв. Тут ми бачимо звичайну для тих часів боротьбу приказних з слободськими полковниками. Наступником Саса був Буларт — теж чужоземець, мабуть, з англичан і, можливо, пасинок Саса. Як його поставлено у полковники, нам не відомо: знаємо, одначе, що він мав і чин стольника.
Оттак, як бачимо, слободські полковники своєю неправдою до козаків та населення приготовили для себе свою політичну смерть. Російські царі та їх урядники скористувалися з отсих неправд слободських полковників, щоб скасувати їх виборчий уряд і разом з ним всю автономію Слободської України, котра стала російському правительству, як сіль в очі. Вибори, як ми бачили, замінялися настановою центрального уряду. Так робили царі у Гетьманщині, так почали вони робити і у Слобожанщині.
Як і там, так і тут на полковничі посади почали ставити чужоземців, котрі не знали населення і котрих не знало населення.
Окрім козацької місцьової влади була ще й міщанська та ремеснича, але вони не уміцнилися як слід на Слобожанщині так, як се було у Гетьманщині. У Харкові по документам були війти, згадується про двох таких війтів — Ємова і Ільїна — була, значить, і міська влада, мабуть, на зразок сотенних міст Гетьманщини, наприклад, Борисполя.

Московські воєводи на Слобожанщині. Автономія Слобожанщини зменшувалася й через те, що поруч з козацьким урядом стояв московський воєводсько-приказний і центральний уряд здавався на нього більше, ніж на місцьовий виборчий козацький український. Через те бували звичайно межи ними суперечки. Коли у Гетьманщині при Брюховецькому піднялося повстання проти воєвод, воно перекинулося і в Слободську Україну. Воєводсько-приказний уряд був дуже тяжкий й неприємний і для Московської держави, де він пишно розцвів при цареві Олексію і де проти нього було стільки бунтів. Але на ньому тримався увесь внутрішній устрій Московської держави, усе «самодержавіє» московських царів. Не дивно, що московські царі, хоча й мусили признати за Слобідською Україною її козацьку автономію, але все-таки вони й тут. так як і у Гетьманщині, поставили її в залежність од свого центрального приказного уряду — себто приказів і навіть — чого вже не було в Гетьманщині — од свого місцьового урядника — Бєлгородського воєводи і окрім того утворили представників свого приказного уряду — воєвод — по містах Слобідської України.
У Харкові та й інших містах Слободської України воєводи трималися з початку його заснування і до XVIII ст.. Головним обов'язком воєвод було військове діло — оборона од татар, догляд за кріпостю і уряд над великоросійськими служилими людьми. Але як узяти зміст звісного нам «наказа» харківському воєводі Семену Дурново (1688 р.), то побачимо, що його влада була дуже широка й майже нічим не одріжнялася від воєводської влади у самій Московській державі. І справді: за чим тільки не повинен був пильнувати харківскій воєвода? Він мусив, приїхавши у Харків, одібрати кріпость від воєводи Суслова, з грошовими скарбами, з хлібними запасами, зі списками українського й великоросійського населення, з грамотами, книгами і ділами і з розписним списком усього того. Він мусив приняти й розглядіти усіх козаків і служилих людей і кріпость, і у всьому слухатися бєлгородського воєводи, і писати в Москву в Приказ. У Харкові він мусив оберігати кріпость і доглядати за служилими людьми, щоб вони її стерегли й узнавали вісті про татарскій прихід, заміри й не пускали злодіїв, котрі приходять з українських міст і крадуть коней. На пашню людей отпускати тільки з вартовими і тоді навіть, коли не було вістей про татар. Проти татар, коли їх було небагато, він мусив виступати сам з служилими людьми, про ранених та убитих українців та великоросійських людей писати у Москву у Приказ Великої Росії і бєлгородському воєводі, а про те, скільки він видав пороху та свинцю, одписувати у Пушкарський приказ і вести рахунок. Ключі од міста і кріпості тримати у себе. Розписувати бранців та захожих людей-переселенців і доглядати, щоб ніхтоне проїхав звідтіля, де було морове повітря. Пильно доглядати за тим, щоб у Харкові не приймали великоросійських служилих людей та тяглих людей і біглих холопів та кріпаків. Не мав він права приймати й вільних, людей без дозволу Великоросійського приказа. Про се треба було оповістити й населення. Нових поcеленців-українців з малоросійських городів він не міг по своїй волі приймати без дозволу бєлгородського воєводи, а з дозволу мусив записувати на службу або в тягло, приводячи до присяги і приймаючи на життя у Харків, з тим, щоб вони дістали тут землю і усякі угоди: а українських переселенців з українних великоросійських городів не приймати й повертати туди, звідкіля прийшли, з провожатими. На Дін на промисли дозволяти виїздити тільки на якийсь час за особливими письменними проханнями, за поручними записами (за порукою), видаючи їм листи, котрі вони повинні були показувати воєводам тих городів, через котрі вони проїжджатимуть. Щодо населення Харкова, то воєвода повинен був пильнувати, щоб мешканці і у кріпості, і на підварках, і у слободах улітку, у спеку по хатах та по лазнях пічок не топили і з вогнем довго не сиділи і не ходили, а щоб готовити страву та пекти хліб, поробили б окремі печі далеко від будинків, а в місті, кріпості, по баштах, по лавках і по подвір'ях щоб були поставлені діжки і мідяний посуд з водою і віниками. Українцям і великоруським людям він не повинен був робити ніяких кривд, не брати з них хабарів і не вимагати від них на себе ніякої роботи. Козаками полкової служби він не мусив відати — ні судом, ні розправою, а коли б трапилися якісь суперечки між ними і велико­російськими служилими людьми, треба було відсилати козаків на розправу до харківського полковника Григорія Донця. До полковника і усіх полкових козаків воєвода повинен був держати ласку. З других документів видко, що воєводи збірали грошові податки у казну і таможені збори; помічниками у судних і розправних ділах у них були под'ячі, і вони мали у своїй владі й тюрму. Значить, воєвода мав владу над кріпостю і містом Харковом у військових і поліцейських справах, мав повну владу над великоросійським населенням у всіх справах, мав, здається, деяку, але не ясну для нас, владу, і над українським міщанським населенням (козаками городової служби) і зовсім не мав ніякої влади тільки над козаками полкової служби. Але трудно було обмежитися у владі воєводі та полковникові у військових та адміністраційних справах, а ще трудніше було обмежити владу над міщанством — було двоєвластіє, а з його виходили постійні суперечки. Такі суперечки ми бачимо усюди, де були воєводи. Сі суперечки у Харкові, наприклад, почалися з самого початку його існування. Здається, що підставою сих суперечок була ріжниця соціяльного життя московського і українського, ріжниця народних звичаїв і поглядів на сучасне життя. Приказно-воєводський московський уряд був страшенно централістичний і формальний — воєвода не мав права сам нічого розпочинати, він повинен був виконувати тільки свою інструкцію і про все відписувати у Москву та Бєлгород, а там усюди по приказах царювали канцелярії, приказні под'ячі, хабарі та папір, а не живе діло. Усе, здавалося, було визначено наказом — без дозволу не можна було ступити й ступня: ні вигнати у поле корови, ні затопити пічки, ні виїхати по торговому ділу із Харкова на Дін, ні уряжатися новому переселенцеві у Харкові. Треба було навіть записувати у особливі книжки, скільки було зроблено пострілів на ворога десь там у степу і одсилати сі книжки у двох примірниках до Москви. Але легко було написати усе отеє у наказі — папір, мовляв, усе перетерпить,— а як се можливо було здійснити у житті, по містах Слободської України, котрі лежали так далеко од Москви? Трудно, навіть неможливо було провірити діяльність воєвод й мимоволі приходилося у самому наказі воєводі, себто урядникові, котрому доручали цілий повіт з містом на чолі, говорити про його гультяйство та користолюбство та стращати тяжким царським гнівом та немилостю. Стращати суворою карою приходилося й населення. Сі кари іноді й бували. Зміївський воєвода С. Дурново повинен був їхати у Краснокутськ, щоб бити батогами тамошнього воєводу за те, що той задержав пошту. Але і до похвалки про жорстоку кару можна було призвичаїтися, а од самої кари ослобонитися через хабаря приказним, под'ячим та дякам. У житті дуже часто робилося не по наказові й інструкціях, хоч накази в приказі читалися воєводами, але як слід не виповнялися. Бувало й так, що воєводи не могли оборонити населення од нападу саме тих, хто повинен був те населення захищати і хто залежав виключно від воєводської влади. Так, у 1659 р. пройшли повз Харків Чугуївські діти боярські (300 чол.), побили ні за що ні про що багато харківців, пограбували в будинках їх одежу і зброю, повідганяли багацько коней і волів, порізали свиней, розорили пасіки з бджолами, знівечили немолочений хліб і сіно, побили й козацького отамана, котрого вислав проти них воєвода, одняли у них зброю й похвалялися, повертаючись додому, вогнем та мечем знищити харківських зрадників. Коли воєвода послав до них свого под'ячого, вони облаяли й його, а повертаючись додому, справді-таки пограбували багацько хуторів у українців. Через се багацько хуторян, бачучи оттаку наругу й плюндрування, розійшлися світ за очі, знищилися й мусили простягати руку за христовим подаянієм. Харківці писали, що такого розору вони не бачили й тоді, коли сиділи в облозі од Виговського. Тут, як ми бачимо, харківський воєвода не міг ніяк допомогти харківцям. Воєводи часто мінялися, й така була московська політика, щоб вони довго не засиджувалися на одному місці і щоб ні вони не призвичаювалися до населення, і щоб населення до них не призвичаювалося — і од того у них навіть не було бажання заслужити поважання од мешканців, кожний знав, що його у всякому разі швидко замістять, хоча б він гарно відносився до населення. У Харкові з 1656 по 1706 р., значить, за 50 років, перевернулося 20 воєвод, себто один на 2 '/з роки. Було два таких воєводи — Тарбеєв та Грецов, за котрих прохали харківці, щоб їх зоставлено було у них на новий строк, бо вони захищали їх од донських розбишак, суд і розправу робили по правді, не кривдили й не утісняли подачками, й за третього воєводу Салова, на котрого подали скаргу великоросійські служилі люди. Харківський воєвода Офросимов скаржився на харківців, також як і Селифонтов. Він писав про харківців, що вони свавольні — живуть з лінощів по хуторах та пасіках. Але вони там хазяйнували і мусили хазяйнувати, щоб було з чого одправляти військову службу. А на пасіках українських поселенців грабували та убивали великоросійські служилі люди, і їм не давали справедливої кари приказні. Так, харківський отаман Лаврінов привіз у Бєлгород п'ятьох побитих пасішників і приніс скаргу бєлгородському воєводі кн. Ромодановському. Пасіки були пограбовані, а пасішники побиті. Було назначено слідство. По Соборному Уложенію двоє душогубів було повішено, на шибениці у Харкові — се була перша судна кара на горло у Харкові, інших розбишак зослано у Валки. Ті станичники, котрих було зослано у Валки, довели потім, що їх посилали грабувати українських пасішників бєлгородський дяк (себто секретар бєлгородського воєводи) та под'ячий; сей под'ячий, записуючи у слідстві при воєводі і дякові показання свідків, проминав те, що було неприємно для нього і дяка. Що се обвинувачення суддів було справедливо, видко з того, що воєвод швидко було усунуто з посади.
Утиски воєвод та приказних ми бачимо й у Острогозькому полку. Полковник і старшина Острогозького полка подали у 1668 р. цареві скаргу на утиски таможених голов: вийшов указ, під пострахом жорстокої кари й пені, ніяким побитом надміри мита не брати, але через 10 років знову увесь полк скаржився на сих же таможених голов і про те ж таки мито. Острогощанам видана була грамота, але і їй приказні віри не йняли. Великі утиски робили козакам й острогозькі воєводи. У 1680 р. усі полчане скаржилися на свого воєводу, що він поставив при гирлі річки Тихої Сосни й Донця калавур, котрий брав великі гроші з приїжджих для торгу людей, через що зменшилися їх великі торги; їм ні з чого було тепер служити службу і вони прохали, щоб сим каравулом і пропуском людей з Дону відав їх полковник. І на се прохання царь зглянувся. У 1686 р. мешканці городів Острогозького полка скаржилися на свого воєводу, що він забороняв їм шинкувати й торгувати у Острогозьку, прислав служилих людей і вони киями проганяли їх з базару: поставили по базару столи і почали шинкувати голови з шинкарями. І се він зробив ради хабарів. І їх було послано у Полатов і Цареборисів на тяжкі роботи; вернувшися звідтіль, вони хотіли хоч трошечки розторгуватися, бо плати їм ніякої не давали, хліба у них вже кілька років не вродило, і їм без шинків та промислів служби служити було ні з чого. Воєвода й служилі люди посилали скарги на полковника Саса, котрого визивали навіть у Москву: про те, як відповідав на се полковник Сас, ми вже казали раніше. Те ж саме робилося і по інших Слободських полках.
Воєводи повинні були держати до українців совіт та ласку, а ось що писав у своїй скарзі на воєводу харківський полковник Хв. Донець у 1706 р.: козаки його полка і золочівські міщане приходять до нього і скаржаться на воєвод, що вони їх без перестанку б'ють і беруть з них усякі податки, возять їх кіньми та волами у свої помістя усяке збіжжя, і од того вони знищилися й розійшлися світ за очі по слободах: а останні міщане теж хотять розійтися. А у Харкові і у Золочеві на посаді, окрім українців-козаків його полка, великоросійських людей немає, а в повітах теж великоросійських людей вельми мало, і ті деревні, де вони живуть, тягнуть одні — харківські — до Чугуєва, а другі — золочівські — до Болхового. І через те треба отсю воєводську владу скасувати. На се вийшов указ — у Харкові та Золочеві воєводам не бути ради малолюдства там великоросійського населення, а великоросійських людей велено відати — харківських чугуєвському воєводі, а золочівців — волховському. У Ізюмському полку уся влада теж належала до полковника ще з початку його заселення.
А ось що витворяв путивльський воєвода кн. Білосельський у Лебединському повіті (Сумського полка) — у селах Пристайлові, Червленому та деревні Озак, куди його послано було розв'язати суперечку за землі між українськими поселенцями і дітьми боярськими міста Каменного. Він звелів бити батогами, обрізати чуби, в'язати та грабувати селян і узяв силоміць заяву од них, що вони немов своєю охотою записалися у кріпаки до каменовських дітей боярських. Потім приїхав ще воєвода з Каменева, і вони обидва сплюндрували у селі Пристайлові церкву Божу, позабірали образи, ризи й дзвони, пограбували попів і селян і вигнали з села, так що ті мусили залишитися серед поля з жінками і дітьми, не відаючи, де дітися, й умираючи з голоду. Ось що було зроблено з українцями у сих трьох селах: у Озакові бито обухом і кулаками 6 чоловіків і 2 жінок, батогами 2 чоловіків, чуби одрізано у 2 чоловіків й поведено 2 чоловіків вішати на шибеницю. По приказу воєводи Білосельського каменовський приказний Лихонин пограбував у 30 чоловік: корову з телям, 3 сокири, плуг, 4 карб, і 29 алтин грошей, 18 кабанів та свиней, 3 голови товару, 16 коней, 3 барана, 15 кур та 15 гусей, 4 воза, винний казан, сідло, З хомута, чоботи, 2 бочки вина, косу, шаблю, сало, усяку одежу і книгу Полуустав. Самостійно, після того як кн. Білосельський виїхав з сих осель, той же приказний разом з товаришами-каменовцями ще пограбували (вже, мабуть, власно для себе) у 49 чоловік: 20 корів та 2 телят, 48 овець, 10 коней, 2 кози, 210 свиней, 47 курей, 75 гусей, 15 качат, 15 вуликів бджіл, усяку літню і зимову одежину, 3 вози із збіжжям, з церкви — образи, дзвін, 3 ризи, 4 стихаря, 30 завіс, скриню з одежою, шаблю та карбованець грошей. Попа били й закували у кайдани. Лихонин сам бив одного чоловіка й вискуб у нього чуб. У селі Пристайлові били батогами та нагаями навіть жінок.

Залежність Слободської України від бєлгородських воєвод, Розрядного і Посольского приказів. Бєлгородські воєводи були найстаршими серед своєї братії, і від них залежали й слободські полковники. Вони стверджували полковничі вибори у Слобожанщині: вони пропонували на полковничі уряди царям своїх кандидатів. На поважну воєводську посаду у Бєлгород посилали князів та бояр. Слободські полки були приписані до Бєлгородського полку і у військових справах підлягали бєлгородському воєводі. І ось як бєлгородський воєвода, вельми звісний боярин Борис Петрович Шереметьєв обійшовся з Романом Кондратьєвим, охтирським полковником, коли той приїхав до нього з старшиною та козаками у Бєлгород по свойому українському звичаю на празники з поклоном. За те, що Кондратьєв подав скаргу на свого недруга Перекрестова (у Бєлгороді воєводі, а у Москві царям), Шереметьєв прилюдно в присутності багатьох полковників, великоросійських урядників і чужоземців його смертельно бив, за волосся скуб і вискуб їх, бив по щоках, одбив ребро, пустив з носа і рота кров. Се діялося у 1692 р.— тоді, коли Слободські полки перейшли з Розряду у Великоросійський приказ, коли їм жилося, може, найбільш вільно. Слободська Україна залежала від бєлгородського воєводи, а вищою владою до 1688 р. був над нею Розрядний приказ у Москві. У 1688 р. Слободські полки були переведені із Розрядного приказа в окремий Великоросійський приказ, точнійше у Великоросійський відділ Посольського приказа. Таке назвисько він мав, як я гадаю, через те, що Слободська Україна заселилася на дикому степу, котрий московський уряд, помиляючися, лічив великоросійським, бо він, як ми знаємо, був древнєруським українським, тоді як Гетьманщина перейшла під московську протекцію з своїми власними українськими або, як тоді називали, малоросійськими землями. Найважнійша звістка про сей перехід міститься у надрукованому мною «Екстракті Слободських полків 1734 року». Там ми читаємо: «Давь прошломь вь 196 году октября вь 16 день великіе государи цари великіе князи Іоаннь Алексеевичь, Петрь Алексеевичь указали по именному своих великихь государей указу за пометою думного дьяка Емельяна Игнатьевича Украинцева изь Розряду взять Сумской, Ахтирской, Харьковской, Острогожской полки сь городами и пригородки вь Государственный посольской приказь и именовать Приказомь Великія Россіи». Треба мати на увазі, що ся звістка хоч-знаходиться у документі 1734 р., але здається на царський указ 16 жовтня 1688 р. Окрім того, маємо ту ж звістку і в тогочасному документі, де говориться так: «Октября въ 14 день нынешняго 196 года по указу вел. гос. черкасскихъ полковъ полковниковъ , техъ полковь городы и въ нихъ воеводь и приказныхъ людей и черкасъ полковыя и городовыя службы всякими делы вельно ведатъ въ приказъ Малыя Россіи. И потому вел. гос. указу о черкасскихъ всякихъ делахъ (столбцы ) и разборныя книги изъ Розряду въ приказъ Великія Россіи отосланы октября въ 29 день. А росписался въ техъ черкасскихъ делах приказу Великія Россіи подьячій Степанъ Ступинъ ». Суперечки, на мій погляд, між сими двома звістками немає, бо й та й друга говорять про один знов заведений Великоросійський приказ, тільки перша звістка містить його у Посольському державному приказі, а друга у Малоросійському. Можливо, одначе, що новий приказ був справді відділом Малоросійського.

Скасування автономії при царицях Анні та Катерині II . Але недовго прийшлося слобожанам утішатися своєю автономією та вільготами. З початку XVIII ст. з царя Петра починають російські самодержці сю автономію потроху зменшувати. Розпочав Петро Великий, багато у сьому знищенню слободсько-української автономії зробила цариця Анна, а закінчила се руйнування цариця Катерина II . У 1700 р. цар Петро видав грамоту, щоб полковники до смерті залишалися при своїх урядах, а се вже зменшувало виборче право. Слободська Україна прилучена була до Озовської губернії, а Харків у 1718 р.— до Київської губернії. Так посіяно було зерно губернських установ. У 1722 р. зроблений був перепис. При Катерині І Слободські полки перейшли під начал Воєнної колегії, і у кожному полку була складена регулярна рота. А при цариці Анні у 1732 р. вже цілком була зломлена місцева автономія і Слободські козачі полки повернуті у армійські. Почалося з перепису Слободських полків, котрий був зроблений лейб-гвардії майором Хрущовим у 1932 р. В указі цариця писала, що Слободські полки знищені, що козаки залишили військову службу і грунти, з котрих служили, почали записуватися у підпомошники, і число їх зменшилося. А ми бажаємо, писала цариця, наших вірноподданих од сих безпорядків захистити і непорядки скасувати і привести усе у порядок. Гвардії підполковнику кн. Шаховському доручено було виробити таку реформу, щоб зберегти інтереси уряду і слобожан. Кн. Шаховський приїхав у Слободську Україну, оселився у Сумах і завів там Комісію учрежденія Слободських полків; членами котрої були два гвардійських штаб-офицера, а слободських полковників звали туди рідко й то з дорадчим голосом. Комісія утворила реформи, котрі були конфірмовані царицею: старинне право займанщини земель було скасовано, але зайнятими досі землями було дозволено володіти і передавати у спадок, хоча б на них і не було кріпосних актів; комплект козаків визначено у 4200 чоловік — у Охтирському полку 1000 чол., у остатніх по 800 чол. Із їх дітей та свояків комплектувалися реєстрові козаки (було їх 22 000 чол.). Вони ж повинні були вносити по 10 коп. з душі на козаків. Козацькі підсусідки і підпомошники — їх було 86 000 чол.— поділені були на двори по 50 чол. у кожному, і платити кожний двір по 1 порції і по 2 рації, а як грішми, то по 18 коп. з душі, а деяких отчисляли до старшин на їх партикулярні роботи. Полковники, котрих тепер перевернули у прем'єр-майорів, получили по 15 дворів підпомошників, обозні — по 7, судді — по 6 і 7. З усіх записаних у перепису Хрущова велено було збірати по 21 коп. у казну. Центральний уряд видавав укази, щоб населенню не було ніяких тяжарів у зборах, а збори на консістентів збільшилися, розвелося без числа хабарників, хапуг, і нікому було ні зарадити сій кривді, ні навіть освідомити про неї центральний уряд, бо Петербург покладався тільки на кн. Шаховського та на його канцелярію, а вони — сі чужинці у країні — робили, що хтіли. Свідоцтво про се, дав, здається, той самий Лесевицький, котрого зроблено було бригадіром Слободських полків при кн. Шаховському. Од тяжких одбутків слобожане тисячами розходилися, утікали на Дон світ за очі. Боячися, що країна обезлюдіє, правительство видавало укази, щоб шукати в губерніях і провінціях біглих з Слободських полків, козаків і посполітих людей з жінками й дітьми, повертати їх на колишні оселі на подводах і на кошт тих, хто їх прийняв. Тут вже ми бачимо заборону вільного виходу слобожанам за межу Слобожанщини. Але уся реформа цариці Анни була скасована її наступницею царицею Лизаветою, котра взагалі була проти Анни, а окрім того, була прихильна до українців через графа Розумовського. На коронацію Лизавети у Москву приїхали усі слободські полковники з своїм бригадиром і представниками од кожного полка. Вони подали через Сенат новій цариці прохання, де прохали скасувати драгунські полки, бо штаб і обер-офіцери з армійських полків, діставши підпомошників, повернули їх собі у підданство; просили про скасування усіх реформ князя Шаховського у Слободських полках, просили видати їм жалованні грамоти на зразок петровських. Сотник Сумського полка Власовський скаржився на комісію за те, що вона назначила слідство про скасування драгунського полка — і сенат зробив постанову се слідство спинити, козаків у драгуни не вибірати, старшині і козакам кривд не чинити. Трохи згодом, у кінці 1743 р., слободським козакам були надані жалованні грамоти. Сими грамотами реформи Анни були скасовані, козаки дістали назад свої старинні права і привілеї у промислах та у торгівлі. Були одібрані від офіцерів та старшин драгунського полка підпомошники та повернуті до козацьких слободських полків. Драгунів розкасували й повернули знову у козацтво. Але слобожане усе-таки повинні були содержувати у себе 4 армійських полка. Число виборних козаків визначено у 5000 чол., а розписати їх по полках доручено самим полковникам по числу підсусідків та підпомошників. Незабаром число козаків збільшено до 7500 чол. Полковники для своїх полків вигадали мундіри. У 1744 р. велено було за ганьбу, за зневагу слобожан карати по їх українському праву. Але указом 22 липня 1748 р. і 24 лютого 1749 р. заборонено було козакам і їх підпомошникам переходити не тільки в Гетьманщину і Великоросію, а навіть з одного полка у другий, себто значить козаки немов прикріплялися до своїх полків. У 1746 р. цариця вернулася до старовини й звеліла скласти гусарський полк, подібний до драгунського, і се дуже неприємно було слобожанам: люди утікали од сієї гусарії; простий народ іноді бив тих гусарів, а старшина не запиняла його у сих вчинках, бо й сама ворогувала проти них. У кінці царювання Лизавети Петрівни слободські полковники послали до неї представників на чолі з полковником Тевяшовим з наказом про народний упадок — значить, і прихильна до українців цариця не запомогла їм у їх соціальному життю. Представники, проживши три роки у Петербурзі, не діждалися резолюції на своє прохання.
Харківський місцевий літописець, під 1747 р. заніс у свій літопис таку хвалу цариці Лизаветі: «Превечно признательны ми имеют пребыть черкассы слобожане щедрымъ милостямъ государыни царицы , понеже отъ ея все ихъ благая имъ нисполася и за ними состоитъ ».
Не діждалися представники одповіді і в коротке царювання Петра III , а дала їм свою відповідь його наступниця і жінка — цариця Катерина, та таку, що було б краще козацьким старшинам і не турбувати цариці. Про сю ласку Катерини, дивлячись на пам'ятник Петру первому, збудований Катериною другою, наш Т. Шевченко сказав: «Таке диво поставила, се той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову сиротину». І справді, вона доконала і Гетьманщину, і Слобідчину. Вступивши на престол, Катерина II зараз же звернула увагу на Слободські полки і в кінці 1762 р. назначила слідство над слободською старшиною по доносу сотника Острогозького полка Прок. Каневецького. Се слідство було доручено лейб-гвардії секунд-майору Є. Щербініну, котрого сент відправив для сього в Острогозьк, бо Каневецький обвинувачував командирів Слободських полків — кн. Кантемира, полк. Тевяшова і старшину Острогозького полка в розоренню і знищенню козаків і обивателів. Кн. Кантемиру одведена була Тевяшовим казенна земля за те, що він держав руку Тевяшова, а сам Тевяшов, як писав Каневецький, узяв з собою у Петербург на хабарі 2400 карб, грошей, за котрі треба було купити коней для козаків; секретар Воєнної колегії був його приятель. Щербінін получив великі уповноваження і поїхав у Острогозьк. А щоб зібрати відомості про становище Слободських полків взагалі і дати відповідь на прохання старшини, Катерина визначила осібну комісію на чолі з тим же Щербініним (у 1763 році). У наказу йому було написано, що він же 1) зібрав відомості про те, від чого і від кого козаки мають тяжярі, і яке було у полках безлюддя, 2) як сі тяжярі знищити. Треба було вислати у Петербург слободських старшин у комісію Щербініна, але усі старшини Харківського полка їхати відмовлялися і так, мабуть, було й по інших полках. Коли прийшлося боронити права, усі занедужали, бо добре знали, що цариця Катерина вже вірішила судьбу України. У Петербурзі сенатори Шаховський, Панин та Олсуфьєв, розгледівши матеріяли Щербініна (16 грудня 1674 р.), признали, що щорічні складки підпомошників та свойственників не були рівними й сталими, бо зараз після розкладки число їх зменшувалося, і остатнім приходилося нести великі тяжярі, не звісно було, на який час треба вистачати козакам коней та зброю; теж саме треба сказати й про одежу — були й такі, що страчували та розтринькували її дуже швидко, бо коли козак у поході прогайнує, бувало, гроші й запаси, то його вертали додому, де підпомошники знову мусили його узброїти і укомплектувати усім потрібним до походу; підпомошники дуже втрачалися, бо коні, котрі вони купували для козаків, швидко в поході гинули, іноді від недогляду хазяїнів. 28 липня 1765 р. цариця видала маніфест про Слободські полки, де було сказано про безладдя і про непотрібність козацької служби, яка замінялася упорядкованою і для держави корисною регулярною армійською службою. Таким побитом явиться порядок та щастя та достаток замість колишньої непорушної загайності, а слобожане зможуть діставати чини та платню однаково з усіма російськими підданими. За се добро старшина й нарід будуть вдячні й цариці і державі. Для отих реформ у Петербурзі зложена була особлива військова комісія — при Воєнній колегії, а на Україну вислано «Експедицію учрежденія Слободських полков», на чолі котрої поставлено знов таки Є. Щербініна. Слободські козацькі полки були скасовані, і на їх місце велено було скласти 5 гусарських полків. Козачі підсусідки та підпомошники перейменовані у військових обивателів (1765 р.). У гусарські полки почалися вербунки з військових обивателів та охотників з панських підданих і старшинських дітей. На провіянт та фураж видані були гроші з казни. І старшина, й нарід відносилися до сієї реформи дуже вороже: нарід дивився на нових гусар, котрих треба було йому вистачати, як на чужих, з ненавистю. Про се свідчив сам Щербінін, коли писав, що нових гусар кривдили не тільки місцьові урядники, але навіть власні їх батьки і брати, котрі не дозволяли їх жінкам та дітям мати участь у володінню загальними землями, лісами і усякими угодами, а деякі виганяли їх із своїх хат. не даючи їм ніякого прожитку. Щербінін видав приказ, щоб у подвір'я гусар постою не становили, жінок з семейств не проганяли, тих, у кого залишилися діти, відбутками не нищили. Ті, котрих повибирали у гусари, стали тікати зі служби, їх ловили, немилосердно били батогами і знову повертали у полки. А коли й се не помагало, велено було замість утікачів брати їх родичів, а як не було й родичів, брати сімейних та заможних людей з їх сел і держати на службі, доки не вернуться утікачі. Провінціяльні канцелярії, щоб збутися, одкараскатися від усяких домагань гусар, завели довге листування. Козацькі старшини могли або получити абшит, або поступити у гусарські полки й перемінити свої чини на армійські; полковники, котрі мали участь в баталіях, получали чин підполковника, а в гражданських чинах надворного совітника: обозні — прем'єр-майора, судді — секунд-майора; осавули, ротмістри, хорунжі і сотники — поручика, а коли вони у баталіях не бували, то усі чином нижче; старші полкові писарі — в губернські протоколісти, молодші — в регістратори, підпрапорні на сотницькому урядові — у вахмістри, а остатні — у унтер-офіцери і капрали. Виходило, що козацькі чини понижені були на 1 або навіть на 2 чина у порівнянню з армійськими.
Козацька старшина була зневажена усім оцім, а головне тим, що скасована була цілком їх старшинська служба, котра давала їм незмірно більші права, бо справді полковник у свойому полку мав дуже велику владу не тільки у військових, але й гражданських ділах: таку майже владу мав сотник у своїй сотні, а тепер їх зрівняли: першого з підпол­ковником або з прем'єр-майором, а другого — з поручиком або й з під­поручиком. Не можна було стерпіти такої зневаги. І ось коли Щербінін видав указ, щоб зібралися у Харків всі старшини немов на розглядини, кого з них можно було б вибрати до регулярної служби, ніхто з їх не приїхав. Старшина була незадоволена реформою через те, що старі старшинські уряди давали їй владу у країні. Козаче населення теж неприязно відносилося до неї, бо від нього відбірали його колишні воль-ності та привілеї і наложили на нього новий подушний оклад, котрого воно раніше не платило і котрий його рівняв з поспільством.
Іще до реформи 1765 р. складена була у Слобожанщині на чолі з Є. Щербініним комісія, котра повинна була виявити внутрішнє становище Слободської України. Коли ж вона скінчила свою роботу на місці, улаштована була у 1764 р. у Петербурзі нова вища військова комісія під проводом Воєнної колегії. Тоді в Петербурзі пробував полковник Ізюмського Слободського полка Хв. Фом. Краснокутський. Він провідав, до чого веде нова реформа, і написав про неї листа і дві цидулки до старшини свого полка. У листі Краснокутський слізно прохав старшину присилати у Петербург прохання, щоб усе залишилося по старовині. У першій цидулі він призивав до Петербурга старшин і додавав, що боятися нічого. У другій він горював, що старшина й обивателі мовчать і нікого не присилають, коли в Петербурзі кажуть, що вони бажають реформи. «Нехай Бог виправить сльози бідного народа на нас, бо старшинствовать уміли, а у халепі й пригоді і перстом двигнути не хтять». Старшина Ізюмського полка нічого не зробила у сьому ділі. Але листи Краснокутського все ж таки розголосилися по Україні, і про се розголошення їх розпочалося навіть слідство. У Валковській сотні Харківського полка вони були розповсюджені підпрапорним Сухомлиним. Почалися збори грошей з обивателів, щоб відправити представника у Петербург. Але скінчилося діло тим, що Воєнна колегія присудила Краснокутського до суворої кари — вибити прилюдно батогами, потім змилувалася, і він тільки стратив чини й був засланий у Казань. Вийшов рішинець побити киями також і тих, хто розповсюджував його листи — Сухомлина, отамана Васильковського (хоч він сам на себе зробив донос у сій справі) і інших. Змагання не перекинулося на нарід, мабуть, через те, що йшло від старшин, котрим не довіряв нарід. Але все-таки до нової гусарської служби нарід відносився ворожо. Про набір у гусари зложена була отака пісня:

Усіх хлопців в гусари забрали,
Мене, молодого, охвіцером записали:
Та дали ж мені коня вороного,
Та послали мене попереду війська всього,
Та звеліли мені серед полку стати,
Та сказали мені у суремочки грати.
Ой ви грайте, суремки, ви, суремочки, грайте,
Мені, молодому, жалю не завдайте,
А завдайте тому та темному лугу,
Темному лугу або коню вороному,
Аніж мені, парню молодому.
А не жаль мені та у дому нікого,
Тільки жаль мені: матуся старая,
Матуся старая, сестриця малая,
Сестриця малая, а жона молодая.

Молодого хлопця не задовольняє навіть те, що його зробили офіцером. Він грає у сурми, а його обгортає сум. Жалощі його про матір, жону та сестру нам зробляться зрозумілими, коли ми нагадаємо про те, що вище було сказано про тяжке життя в гусарських сімействах.

<<предыдущая||содержание||следующая>>


| На главную страницу | Страницы истории | Гостевая книга |

DaliZovut@yandex.ru

Hosted by uCoz