РОЗДІЛ 13

ХАРКІВ ЯКО УКРАЇНСЬКЕ МІСТО

Національний і соціальний склад харківського населення у XVII — XVIII ст. Українське національне відродження у Харкові у XIX ст.

Національний і соціальний склад харківського населення у XVII — XVIII ст. Ми обговорили усі сторінки життя старої Слобожанщини і усюди бачили панування української, як то кажуть, стихії, себто української національності і утворених на її грунті й підставі форм народного життя. Український національний склад життя держався не тільки по селах, як тепер, а й по містах, городах, де його тепер дуже мало. Ми його бачимо навіть у такому центральному місті, як Харків, населення котрого тепер так обрусіло, що, мабуть, більшість його й не знає, що колись Харків був чисто українським містом, а потім, коли обрусів, частина його української інтелігенції, прихильна до народа, працювала над відродженням свого народа й бережно донесла се бажання до наших часів — до сього великого українського руху, котрий не тільки утворив, але йпроводить у життя і національне, і політичне відродження усієї України, а разом з нею і Харкова з Слобожанщиною. *

Харків був заснований у 1654 р. 288, саме тоді, як Богдан Хмельницький перейшов з усією Україною під московську «протекцію». Місто, як ми бачили, заснувала ватага українських переселенців з ватажком — осадчим Іваном Каркачем. Най же пам'ять про Івана Каркача існує навіки у Харкові укупі зі спомином про першого харківського козачого отамана Івана Кривошлика. Хоч про їв. Каркача яко першого харківського осадчого згадують тільки пізні документи (другої половини XVIII ст.), але ми не можемо їх одкинути, а укупі з ними і Каркача, бо ні для чого було тоді вигадувати його: очевисто, що ім'я се збереглося у спомину населення, а окрім того й ранні документи знають серед харківського населення Каркачів, і мені казали, що се прізвище відомо й тепер.
Українські переселенці з Задніпрянщини прийшли на дике поле і оселилися там, де річка Харків впадає в річку Лопань — на Харківському городищу, де колись, у домонгольську добу, у XII ст., був, мабуть, староруський, український город, де тепер у Харкові «університетська горка», собор і університет. Тут, у 1656 р. харківці збудували земляну й дерев'яну огорожу навкруги городища і зробили її, як ми знаємо, по свойому українському звичаю, щоб захистити себе від татар, але ся огорожа не вподобалася московському воєводі, котрий велів зробити кріпость по московському зраз­ку. Оттак спочатку виявилися дві влади і у стихії культури — українська і великоросійська. Але у складі населення Харків був, можна сказати, чисто українським містом, бо сюди одразу явилася чимала купа українців — 587 чол. козаків, а з жінками і дітьми се вийде, мабуть... до 2000 чол. Вони з'єдналися в козацьке товариство, поділене на сотні й десятки, з отаманом, сотниками і десятниками на чолі. Мені пощастило розшукати в архиві і надрукувати список сих харківців — із нього видно, ідо се були українці — Іваненки, Тимошенки, Єфименки, Гордієнки, Олексієнки, Мельник, Колесник, Коваль, Кушнір, Котляр, Швець, Ткач, Кравець. Бачимо там Журавля, Дудку, Стріху, Ломаку, Тетерю, Сироїжку, Горобця й таких інших. Був Тихий, Дурний, Кривий, Недбаєнко. Був Кременчуцький (мабуть, з Кременчука), Волошенин (мабуть, з Волощини), Москаль (з Московії). Бачимо — Якова Шаркова зятя: очевисто, що знали більше самого Шарка, ніж його зятя Якова, і сей своє прізвище заполучив од тестя. Се була головна ватага переселенців, а до неї почали приходити й другі. Приходили, як ми знаємо, більш усього з Правобічної України, особливо в тяжкі часи Руїни, приходили і з Гетьманщини, приходили і з інших місць Слободської України, бо Харків вабив до себе населення яко полкове і торговельне місто. Мав тут своїх служилих великоросійських людей і московський центральний уряд, але їх було небагато, як порівняти з числом українського населення. Ось які числа ми маємо за XVII ст. У 1665 р. було у Харкові українців 2282 чол. мужського пола (міщан 1290 і хліборобів 992), а велико-росіян (дітей боярських і інших служилих людей) — 133. У 1668 р. українців було 1491 мужського пола, великоросіян (служилих і приказних людей) 75 чол. (мабуть, тут показані одні козаки і служилі люди без дітей і родичів). У 1670 р. у Харкові збільшилося число великоросіян, бо залишилися великоросійські служилі люди для оборони города од татар. Українців було тоді 2101 чол. мужського пола, великоросіян 415 чол. мужського пола. У 1673 р. українців було 1276 чол. мужського пола, великоросіян 118 чол.; се все були діти боярські городової служби, а полкових великоросійських служилих людей вже не було. У 1675 р. число великоросійських служилих людей знов значно збільшилося (у 6 разів): тепер їх було 625 чол. У 1686 р. великоросіян було 571 чол. на 1937 українців. Виходить, що великоросійське населення у Харкові було текучим. Українці самі поселилися на вічне життя у Харкові, а великоросійських служилих людей туди часами посилав московський уряд не по їх волі і без їхнього бажання, не для заселення міста, а для його охорони. Отже справжніми постійними поселенцями Харкова були українці, котрі збудували собі будинки, охазяїнувалися, з'орали землі, зайнялися ремеслами, промислами й торгівлею.
Щодо соціального складу харківського населення XVII ст., то воно поділялося тоді на а) козаків полкової служби, б) міщан і в) цехових ремесників. Вищою владою у Харкові була полковнича влада. На чолі великоросійського населення стояв воєвода, над міщанами була ще окрема влада війта, а над цеховими ремесниками стояли виборні цехмістри.
У XVIII ст., у другій четверті сього століття, Харків був чисто українським містом. З перепису Хрущова 1732 р. ми дізнаємося, що число українців тоді щодо великоросіян збільшилося в порівнянню з XVII ст. Прізвища харківців чисто українські, і, як би їх знав М. В. Гоголь, йому не потрібно б було вигадувати прізвищ своїх українців: ми бачимо й Квітку, й Горлицю, й Незовибатька, й Богомаза, й Лупикобилу, й Лупикобиленка, й Сухоребрика, й Недерикута, й Кадигробенка, й Отченашка, й Кусьвовка, й Штанька, й Пацюка, й Вареника.
Дуже цікаво буде побачити склад населення Харкова у 1732 р. з національного й соціального боку. Більш усього проживало у Харкові козаків: виборних козаків було 775 чол., у них підпомошників 1531, козачих підсусідків 85; козачої старшини з робітниками 71, цехових ремесників 492, підданих, посполітих і робітників 205, духовенства з робітниками 170; великоросіян 235, греків і інших чужоземців 21; усього 3595 чоловік.
Значить, більш усього було козачих підпомошників, далі за ними йдуть виборні козаки, далі цехові ремесники. Виходить, що Харків з соціального боку був таким же українсько-козацьким містом, як і інші міста Слобод-ської України. Ріжниця була тільки у тім, що тут жило багато цехових, яких не бачимо в інших городах. Харківських міщан у початку XVIII ст., як ми знаємо, прилучили до козаків і оддали у полковничу владу. Харківські козаки ділилися на дві сотні. Виборні козаки були більш заможними людьми, ніж їх підпомошники. У виборних козаків було більш робітників, котрі проживали у їх семействах. На кожний двір виборного козака приходилося взагалі по 5 душ мужського пола, а як включити робітників та підсусідків, то прийдеться по 5, 7 чол. на сімейство. Виходить, що се були дуже великі сімейства, коли ми звикли думати, що українські сімейства були звичайно малі. Іноді одно сімейство містилося у одній хаті, але частіше воно проживало у декількох хатах і тілько у одному подвір'ї. Ось, наприклад, один двір Гетманенка: їв. Гетманенко 40 років, у нього син Петрусь 4-х тижнів, брат Гаврило 8 років; на тім же дворі у другій хаті рідний брат його Грицько 35 років; у нього сусіда Гаврило Шведин 50 років; у нього син Костянтин 7 років; дядько їх рідний Степан Ондрієвич Гетман— 100 років; усього 7 чоловік мужського пола, а з жіноцтвом буде куди більше — мабуть 14. А ось другий двір — Назаренка: Сав. Назаренко 70 років; у нього син Ондрій 30 років; робітники — Алферов 45 років, Андреєв — 20, Кирилов — 35, Ісаенко — 40. У нього пасинок Синицький — 7. У другій хаті — рідний брат Ондрія Кіндрат 50 років; у нього робітник Лебеда 35 років, пасинок Коновалов — 7, з ними ж підсусідки Бердників — 60; Андреєв 50; у нього діти — Кирило 15, Степан 6; робітник Шияненко — 18, усього 15 чол. муж­ського пола, а з жіноцтвом, мабуть, 30. Але траплялися іноді й невеличкі сімейства: по одній душі мало 14 сімейств. У 60 сімействах, котрі мали робітників та підсусідків, було по 3 2/3 чоловіка на сімейство. Цікаво, що були й удови-козачки, які од себе виряжали на службу, мабуть, підпомошників-наймитів. Чужі люди проживали у 1/5 усіх сімейств. У козачих підпомошників на сімейство проходилося взагалі 6 чол. мужського пола. Робочих членів в сімействах без чужих приходилося по 2 1/4 на сімейство, були, одначе, й такі, що мали од 5 до 10 душ; але було 4 сімейства, у котрих робітником був тільки хазяїн сімейства. Робітники і підсусідки були у 1/4 усіх сімейств; приходилося їх по 2 чоловіка на сімейство. Усі казаки жили у власних подвір'ях у самому місті. Тільки 12 подвір'їв підпомошників містилися на підварках, себто не у самому місті, а у передмісті, і 21 сімейство проживало по чужих дворах, котрі належали до старшини та усяких удов. До старшинського уряду належали харківський полковник Григорій Семенович Квітка, полковий суддя Роман Григорович Квітка, полковий хорунжий Рибасенко, сотник першої сотні Григорій Васильович Ковалевський і другої Як. Хв. Денисевич. Жив своїм подвір'ям і валківський сотник, потім ізюмський полковник їв. Гр. Квітка, удова полковника Куликовського, полковий писар, два писаря полкової канцелярії, 5 ратушних писарів і 1 таможений. Оце була невеличка купка козацької старшини, яка потім обернулася у дворян.
Цехові люди належали до таких ремесел: були ткачі, шевці, котлярі, ковалі,, різники, римарі, музики, склярі, шаповали, бондарі, гончарі, кравці, дехтярі, кушнирі, теслі, олійники, винникі, солодовникі, коцарі і коцарки. Цікаво, що музики були теж серед ремесників, бо і справді вони грали на весіллях і годувалися од свого ремесла. Од римарів і коцарів получили свої назвиська теперішні Римарська та Коцарська вулиці. Усі цехові мали свої власні подвір'я й хати, окрім 5 чоловік, котрі жили у подвір'ях полковника Квітки. У цехових були ще менші сімейства, ніж у козаків-підпомошників — у них приходилося трохи більш 3 чол. на семейство. Були у них, одначе, робітники і підсусідки — по 2 чол. на семейство. Значить, робітників у цехових було далеко більше, ніж у козаків і підпомошників, бо кожний ремесник хотів мати робітника.
Духовенства з робітниками було 116 чоловік. У Харкові тоді було 9 церков і при кожній звичайно по 2 священника, а при соборній 2 протопопа. У монастирі проживало 13 монастирських робітників. Духовенство прожи­вало в церковних домах при церквах. Окрім того декотрі священники мали ще й власні подвір'я, в котрих проживали їх двірники та робітники. При церквах, як ми знаємо, були школи, в котрих проживали учителі — дяки. Таких учителів було тоді у Харкові 19 чол. При церквах були також і шпиталі. У Харківському колегіумі жили учні латинської школи.
Поспільство, або піддані, поміщалися в 22 подвір'ях у 29 хатах. Жили вони на підварках в передмістях маненькими хуторами: на хуторі полковника Квітки, підпрапорного Черняка, козака Коваленка, ландміліцького полковника Дуніна, полковника Куликовського, угольчанського сотника Михайлова, харківського сотника Ковалевського, харківської крамарки Назаренкової, Харківського Покровського монастиря, троїцького священника, харківського городничого Голуховича; біля сього хутора був млин на р. Харкові, а при млині жив мельник з сімейством. На тій же річці Харкові було ще 2 млина з мельниками. Особливе місце займали у Харкові великоросіяне та чужоземці. Вони поділялися на декілька станів. Одна частина великоросіян попала навіть у козаки. Це були колишні служилі люди, котрі записалися у козацтво, коли у Харкові у 1700 р. були скасовані воєводи; їх було небагато — 13 дворів. Окрім сього у Харкові проживали по пашпортах посадські люди, котрі явилися сюди ради торгівлі із ріжних великоросійських міст — з Курська, Вереї, Бєлгорода, Чугуєва, Тули, Єльця, Веньова. Далі йдуть армійські чини — абшитований капітан, поручики й інші; майже усі вони мали в Харкові власні будинки. Були тут ще московські служилі люди, котрі раніш записалися у козаки, а в 1731 р. їх повернули у подушний оклад і записали у ландміліцію; 141 чол. з них мали власні хати (49 подвір'їв), а 16 жило у чужих хатах. У них було 9 робітників з українців. У подвір'ї харківського полкового судді Романа Квітки проживало 4 кріпака, котрих він дістав у віно за своєю жінкою. Греків та інших чужоземців було 21 чол., між ними хрещений арап і удова польської нації, євреїв зовсім не було. Серед «разночинців» бачимо двір полковника Курського ландміліцького полка Дуніна, де проживав він сам з сином і з 15 робітниками-українцями. Біля його двору був млин у 2 клітки, у кожній по 4 постава. У Харкові були ще подвір'я з будинками, котрих хазяїни не жили тут постійно, а тільки наїздили по своїх ділах: таких подвір'їв було 46 і там проживало 95 двірників та робітників; власниками їх була козача старшина (харківська та інша), старшини ландміліцького полка, Покровський та Зміївський монастирі, курські купці Хлапонини, священникі Хорошевського монастиря, Ольшаної, Липець, Іванівки, Харкова, козаки і їх удови. Двірниками та робітниками там були — циган, волох, поляки (але, здається, се були не поляки, а українці, тільки польські піддані). Проживало у Харкові двоє греків — Костянтинов та Челенбі, котрі займалися купецтвом; у одного з них був робітником татарин. У одному із монастирських дворів жило три маляра. На подвір'ї харківського протопопа проживало його троє підданих. У шинках було 122 шинкаря з дітьми. Хоч Харків тоді був таким же полковим містом, як і Суми, Охтирка, Ізюм, Острогозьк і не мав значіння центра усієї Слободської України, але все ж таки він і по числу мешканців, і по соціальному складу свого населення відрізнявся від тих міст, мав над ними перевагу. Він був українським козацьким містом, але у ньому проживало стільки великоросіян, скільки їх не було ніде по інших полкових містах. У Харкові проживало вже тоді й великоросійське купецтво, котре трохи згодом значно збільшило­ся. Се все було початком того нового обличчя, котре прийняв Харків пізніше. У 1732 р. се був український город і з національного, і з соціальногс боку. Більш 90 % населення було українського. Перше місце займав козачий стан. Козаки були власниками більшості міських подвір'їв та будинків За ними йшли українські ремесники — се теж був сталий мійський стан котрий тримав у своїх руках потрібне для усіх рукомесло. Ремесники теж проживали у власних будинках. І козацтво, й цехові містилися тоді у Харков не на підварках, а у самому місті, навіть у його центрі, на теперішні)! центральних вулицях. Цікаво, що й вулиці тодішні діставали свої назвиська від сих простих козаків та ремесників. Не кажучи вже про такі вулиці, як Римарська, Чоботарська, Коцарська, Кузнечна (вони були названі так по ремеслах), ми маємо ще такі назвиська харківських вулиць у 1724 р. в Соборній парахвії: вулиця пана полковника Квітки у замку, вулиця пана судді (Квітки), вулиця Сотницька (пана сотника), Бесідина (де жив Бесідин), Михайла Дрикги (де жив Дрикга), Сушкова (де жила Сущиха), Макс. Писаря (де жив М, Писарь), Сем. Богодуховського (де жив Сем. Богодуховський), Синицького (де жив Синицький), Єнощина (де жив Єноха), Борисенкова (де жив пушкар Борисенко), Пістунова (де жив Пістун), Гребеникова (де жив Гребеник), Куликівка (де жив Кулик), Шаповалова, Чайчина вулиця над ярком; усього 20 вулиць в центрі. У Миколаївському приході було 6 вулиць: над ярком Щаповалова (де жив Шаповал), Карабутова (де жив Карабут), Бибикова (де жив Бибик), Шеметова, Калебердина (де жив Калеберда). У Вознесенському приході — дві вулиці — Шапранівська (де жив Шапран), Чугаївська (де жив Чугай). У приході Покровського монастиря — одна вулиця Пищальчина (де жив Пищалко). У Рождественському приході — 5 вулиць: Москалівка, Шилова (де жив Шило), Пробита, Довгалівка, Безсалівка. У Троїцькому приході 6 вулиць: Назарцева (де жив Назарець), Клименкова (де жив Клименко), Гунченкова (де жив Гунка), вулиця добродія Сізіона (де жив Сізіон), Юрченкова (де жив Юркевич). У Михайлівському приході — 4 вулиці: Кулиничина (де жив Кулинич), Корсуновська, Золотарева (де жив Золотаренко), Верещаківська. У Воскресенському приході 8 вулиць — Дехтярева, Котлярова (де жив Котляр), Мильникова (де жив Мильничка), Онопрієва (де жив Онопрій Різник), вулиця до Меркула (де жив Меркул), Склярева (де жив Скляр), Крокмалева (де жив Крохмаль), Миргородовська. У Дмитріївському приході — 5 вулиць: їв. Турчина (де жив Турчин), Вас. Титаря (де жив Титарь), Як. Котки (де жив Котка), їв. Кривого (де жив Кривий), Вас. Котляра (де жив Котляр). У Благовіщенському приході — 4 вулиці: Бережна, Пома-занова, Опанасівська (де жив Панасенко), вулиця Чорного Івана. Як бачи­мо, українсько-демократичний зміст населення Харкова одбився навіть у назвиськах його вулиць. Таким же українським демократичним був і склад його домовласників. У самій багатій аристократичній частині теперішнього Харкова — у приході соборному — бачимо окрім самої маленької купки козацької старшини (дворян та чиновників тоді зовсім не було), такі демократичні прізвища козаків та цехових, як Цілюрик, Звонарь, Голод, удова Пацамарка, удова Матяшиха, Бабеха, кравець Шватченко і таке інше. Теж саме можна сказати і про домовласників вулиць Миколаїв­ської церкви, Покровського монастиря і взагалі усього Харкова.
Мабуть, те, що ми оповідаємо зараз про національний український склад харківського населення, буде вдивовижу для його теперішніх мешканців і особливо для тих, хто, не цікавлючися місцевою історією і не бачучи тепер нічого українського, думав, що Харків і ніколи не був українським містом. Але все се підтримується документальними свідоцтвами, які розшукані мною у ріжних архівах. Щодо назвиськ вулиць і прізвищ домовласників, то сей документ надрукований мною укупі зі списком харківців 1656 р. у 1-му томі моєї «Истории г. Харькова» особливим додатком до нього, й хто захоче ознайомитися з ним, той знайде там цілу низку щиро українських прізвищ харківців за 1724 р. і серед них побачить, мабуть, чимало й таких, нащадки котрих проживають у Харкові й тепер і давно одцуралися мови своїх дідів та прадідів. Через що ж було так багато тоді у Харкові дрібних домовласників? Через те, що населення його, разом з усіма слобожанами, користувалося тими льготами, які усі переселенці дістали від московського уряду, і серед сих вільгот на першому місці стояла земельна, себто земельний наділ на заїмочному праві. Перші харківські переселенці дістали даром на віки-вічні зімлі під оселі і право вільного безоброчного наслідственного володіння підгородніми землями. Такі права діставали й нові переселенці. Ось через що з'явилося так багато домовласників серед харківців — кожний, діставши землю у місті, зараз починав будувати собі хату. Так звичайно робили селяне; так робили й городяне — харківці, бо й вони мало чим одріжнялися од селян, бо й їх головним промислом було землеробство. Збудувати хату-мазанку було нетрудно — лісу, очерету, соломи й глини було досить. І ще за наши часи у Харкові залишилося від старих часів чимало таких хат під солом'яною стріхою. Такі хати бачимо ми на старих малюнках Харкова XIX ст. Солом'яним і дерев'яним був майже увесь Харків у XVII і першій половині XVIII ст. Кам'яними будинками у козацькому Харкові були тільки — Покровський монастир, Колегіум, Собор і дві приходські церкви. Кам'яних будинків ні у кого не було. Лавок з рундуками було 290, шинків 163, винниць 29, але усі вони були дерев'яні. У 1724 р. у Харкові було усього 1345 дворів, а у 1732 р.— 1280 хат, а населення у 1732 р. було з жіноцтвом 7000 чол., себто одна хата приходилася на 5 чоловік. Просторо тоді жили харківці. Плана городського поселення у козацьку добу не було. На плані 1768 р. ми бачимо й старий план Харкова, вулиці йшли не прямими, а кривими лініями; була сила пустопорожніх земель. Харків навіть у кінці XVIII ст. являв з себе велику слободу. Академік Зуев і описує Харків такою слободою . Будинки, пише він, розкидані без ряду і ладу, але широко — версти на 3 або 4. Се були, як він каже, українські хати-мазанки. Були слободи — Захарківська, Залопанська, Клочківка і навіть хутори-підварки. По новому плану під Харків було одведено 637 десятин. Навіть у 1794 р. ледве не усі мешканці мали свої власні будинки: дворів було тоді 1807, домовласників було 1601, усіх обивателів 1792 сімейства; з них не мали своїх будинків тільки 191 сімейство. На початку XIX ст. Харків простягався з півночі на південь на 2 версти, зі сходу на захід на 3 1/2 версти. Площа його захоплювала 7 кв. верст, або 1 750 000 кв. сажнів. На кожне подвір'я, включаючи сюди вулиці, приходилося 968 кв. сажнів, на кожного мешканця (їх було 11 000 чол.) — 160 кв. сажнів, а у 1886 р. тільки 35 кв. сажнів. Се був, як ми бачимо, страшенний земельний простор. Не дивно, що тоді було в Харкові багато садів і навіть огородів. Найбільшу частину земель городяне добули даром. А позаяк існувала земельна власність і не було ніякої ні соціалізації, ні муніціпалізації землі у городі, то осельні землі переходили до нащадків, а також вільно продавалися й купувалися. Ціна на землі, матеріали для будівлі і на робочі руки стояла низька і через те й не трудно було кожному мешканцю здобути собі власну хату. Ось деякі звістки про тодішні ціни на подвір'я і будинки: кам'яний будинок полковника Шидловського у два поверхи був куплений для Колегіуми за 500 карб. У 1767.р. будинки у центрі купувалися по 600, 125 і 65 карб. Пустопорожнє дворове місце мірою у 1500 кв. сажнів у кінці XVIII ст. у Соборному приході було куплено за 35 карб., значить, по 2 1/3 коп. за сажень, ціле подвір'я там же з огорожею мірою в 4800 кв. сажнів — за 200 карб., себто по 4 1/6 коп. за сажень; половина подвір'я з будівлею у Рождественському приході мірою 700 кв. сажнів — за 150 карб., себто по 21 коп. за сажень; подвір'я з огородом і садом родючого дерева мірою 900 кв. сажнів у Дмитріїв-ському приході — за 100 карб., себто по 11 коп. Подвір'я у Миколаївському приході з будинком, службами, коморями, огорожою, винницею на 2 котла з усім посудом, з хатою до неї, колодязем — всього мірою у 336 кв. сажнів — було куплено за 325 карб. Подвір'я в Соборнім приході мірою в 52 1/2 кв. сажнів було куплено за 7 карб. Двір з будинком в Миколаївському приході мірою в 140 кв. сажнів був куплений за 20 карб. Коли будувалася нова соборна церква, за перенос іконостаса дано було 20 коп., за 57 карб. 60 коп. теслі розібрали церковну баню, познімали половиці, двері й вікна. За чет­верть вапни платили 35 коп. Поденщики робили по 10 коп. денно, теслі за 15 коп. в день. Се мало, чи багато? За 10 коп. можна було купити у 1732 р. 6 хунтів свинячого сала або 1/8 відра горілки, або 2 1/2 гарнца січеного меду, або 5 гарнців пива, або 5 хунтів коров'ячого масла, або 30 хунтів зерна. Виходить, що тодішній поденщик за свою поденну платню міг дістати більше усякого йому потрібного, ніж тепер, коли він має у 50—100 разів більше грошей у день. Населення Харкова, живучи в своїх власних будинках, де були й садки, й огороди, жило з хліборобства, або з ремесел, або з промис­лів та торгівлі. Не злиденно, не погано жилося харківцям під тодішнім українським, як то кажуть, режимом, себто урядом, особливо, коли москов­ська воєводська влада була скасована і коли й козаки, й цехові мали свій власний козачий та цеховий уряд і свій козацький цеховий суд. Не дивно, що тоді було багато зроблено, щоб розвинути і поширити й свою культуру на національному грунті. Але так було тільки у часи автономії. Після скасування автономії швидко пішло «обрусеніе» Харкова і знищення його національної української культури. Харків зробився спочатку намісницьким, а потім губернським городом, з усіма російськими губерніальними установами. Разом з ними у Харкові з'явилося й російське чиновництво на чолі з губернатором, козацька українська старшина перевернулася тоді у російських дворян. Новорождене місцеве дворянство дістало від цариці Єкатерини II жалованну дворянську грамоту, а укупі з нею — владу над усією країною. У Харкові робилися дворянські з'їзди, де одбувалися вибори. Оттак з'явився у Харкові командуючий клас над усім суспільством . Козацтво, з котрого складалася більшість населення, було скасовано і повернуто у казенних обивателів. Дуже збільшилося число чужоземців. Поширився й склався особливий стан російського купецтва, котрого у козацьку добу майже зовсім не було. Уже у кінці XVIII ст. появилися також і євреї, котрих раніше не було. Збільшилося число великоросійських ремесників — теслів, каменщиків і таке інше. Для будування університету В. Н. Каразін виписав з Петербурга чимало ремесників-чужоземців, особливо німців. Місцеві українські ремесники почали виробляти свої вироби головним чином тільки для людей простого стану і через се підупали й мусили переходити з центра міста на його окраїни. Посполіти повернуті були у кріпацтво; від поспільства усякими способами хотіло одмежуватися дворянство і не тільки з соціального, але і з національного боку. Так було в губернії, по селах, так було і в городах, а особливо в губернському городі Харкові. На харківських ярмарках москов­ські товари все більше та більше витісняли чужоземні й українські. Харків зробився центром просвіти і культури, але не української, а російської. Таким був і заснований у самому початку XIX ст. Харківський університет і нові гімназії, і повітова школа, і духовна семінарія. Учителі сюди приїздили не тільки з України, а і з великоросійських губерній. Колишні народні церковні школи, де трималася народня мова, були знищені й їх замінили нові, російські школи. Усе те ми бачимо у першій половині XIX ст., і уже те вело до русіфікації, цебто обрусіння, Харкова. А укупі й тим Харків перестав бути українським містом і тому, що в його населення увіходило постійно багацько переселенців з великоросійських губерній. Населення Харкова за XIX ст. збільшилося у 20 разів, себто на 2000 %. Таке величезне число, очевисто, не могло з'явитися від натурального збільшення, і ясно, що у Харків з 20-х років XIX ст. їшло велике переселення народа з інших місць, як це докладно доказано Д. П. Міллером на підставі чисел в другому томі «Истории г. Харькова». Вже в початку 70-х років XIX ст. ледве не половина мешканців Харкова була не тубільцями, а захожими людьми (45 %). Більш усього переселенців дала Курська губернія, потім Орловська, Московська, Калузька і інші великоросійські. По перепису 1897 р. тільки 1/3 населення Харкова (32 тисячі) була тубільцями або з Харківського повіта, остатні 2/3 (73 тисячі) були чужаками. З однієї Курської губернії було 23 тисячі чоловік, а з іншими великоросійськими губерніями Великоросія дала 33 тис. чол., себто більш, ніж було тубільців. Число чужоземців теж значно збіль­шилося: з однієї Келецької губернії прийшло 1500 поляків, з Кавказа — 1000 тамошніх мешканців, з чужих земель— 1200 чол. Оце переселення не української людності у Харків і змінило його колишнє українське обличчя, особливо в другій половині XIX ст. Новоприхожі гості опанували містом і одсунули геть на підварки старинних тубільців, колишніх хазяїнів міста й країни, котрі здобули й кровію своєю оборонили од ворогів землю, поливаючи її своїм потом, заснували й Харків, захищали його і положили початок його промислам, торгівлі і культурі. «Воля», котра дала багацько переселенців, нові залізниці, поширення торгівлі, нові фабрики і заводи, військо, де широко панувала русіфікація, школи, де зовсім не допускали рідної української мови,— все це ще більше поширило русіфікацію Харкова. Але все-таки треба сказати, що українська стихія серед харківського населення трималася на протязі усього XIX ст. й дожила до наших часів. У початку XIX ст. Харків ще був українским містом, бо його населення у своїй більшості зберегло і свою мову, і одежу, і звичаї. І ще за часи Квітки (у 30-ті роки) справлялося у Харкові чисто українське весілля. Рейнгард у своїх споминах каже, що у 30-х роках у Харкові міщане й крестьяне розмовляли чистою українською мовою, мали й український побут й трима­лися українських звичаїв. Тримався сей побут і на Панасівці, і за Харковом, не кажучи вже про Заїківку, Журавлівку, Іванівку і інші колишні слободи. Тільки на Москалівці, де оселилися москалі, лунала народня великоросійська мова, а в центрі і серед панства і інтелігенції взагалі панував руський літературний язик. І у кінці 70-х років XIX ст. Харків був куди більше русіфіцірований, ніж його повітові города або сусідня Полтава. А все-таки по перепису 1897 р. 25 % харківського населення признала себе українцями (45 092 чол., з них 23 430 мужського, 21 662 жіночого полу), а 58 % признали себе руськими, або великоросіянами. Навіть можно думати, що в дійсності людей українського походження було у Харкові ще більше, бо серед його населення родом з Харківщини було 96 тисяч, а з Полтавщини — 5 тис, Київщини — 4 1/2 тис, Катеринославщини — 2 1/2 тис, з Подолії — 1 1/2 тис, усього з українських губерній ПО тис, і хоч якась частина їх, можливо, теж була великоросами, а все-таки здається, що немало з українців просто не признало себе українцями, бо не знали, хто вони такі, а інші, поробившися свідомими перевертнями, навмисне записали себе руськими. Цікаво, що українцями заявили себе більш усього нижчі стани суспільства — військові, залізнодорожні і домашні служащі, сільськогосподарські торговці. А коли так, то не можна сказати, що навіть тепер Харків по складу свого населення являється чисто «русским» городом.

Українське національне відродження у Харкові у XIX ст. На протязі усього XIX ст., коли йшла русифікація Харкова і України, коли од українського народа, який проживав по селах Харківщини, де він складав і досі складає з себе переважно значну більшість, одірвалися цілі стани, як дворянство, чиновні люди, купецтво, взагалі інтелігенція — у сі ж самі часи почали виявлятися з сієї самої інтелігенції окремі особи, котрі щиро любили україн­ський нарід і хотіли приблизитися до його, ознайомитися з його життям, з безмірними багацтвами його поезії, з його побутом, з його мовою. Вони почали писати по-українськи і утворили нову українську літературу; інші збірали пам'ятки української історії, працювали над науковою історією української мови. Така щира любов до України утворила серед харківської інтелігенції купки й гуртки українських народолюбців; ми бачимо їх у Харко­ві на протязі усього XIX ст. Вони утворювалися серед молоді — учнів вищих і середніх шкіл, особливо універсітету, і серед суспільства, й значну участь у них приймали професори Харківського університету. До сього треба додати, що Харківський університет взагалі був прихильний до україно­знавства і дав чимало славетних діячів на сій ниві. Він з самого початку свого існування . добре зрозумів, що окрім загальної мети — утворення науки і викладання лекцій — перед ним, яко краєвим центром освіти, постав­лена ще одна поважна мета — працювати на користь тієї країни, де він заснувався, для того населення, яке зробило такі величезні жертви для можливості мати вищу школу у свойому рідному краю — у Слобожанщині. Про се докладно оповідано у моїй «Історії Харківського університету» , але се повинні твердо знати усі теперішні університетські діячі і все суспільство, коли воно підіймає питання про відносини університета до України . Треба добре пам'ятати про те, що коли б слободсько-українське суспільство — усі його стани взагалі — не внесло б своєї жертви на університет, Харків ніяким побитом не мав би університета раніше Києва. Треба завжди пам'ятати й про жертву харківських військових обивателів слобожан — 150 десятин землі на Сумському шляху, котрі варті тепер багато мільйонів карбованців (там тепер красуються нові будинки клінік і лабораторій нового університетського городка). І Харківський університет на протязі 100 років свого існування багато зробив для України — про се можна знайти цікаві звістки у виданих під моєю редакцією ювілейних університетських виданнях — для пізнання і землі, і населення України, і можна тільки висловити бажання, щоб тепер, коли для сього нема ніяких перепон, коли для української мови, здається, настала воля — щоб тепер праця університета у сьому напрямкові поширилася, а не зменшилася, а особливо — щоб не було ніякого ворогування проти сього поширення.
Щирим українцем серед перших професорів Харківського університету був, по оповіданню Цебрікова , Комлишинський, котрий розмовляв по-українськи, також, як і усе його семейство — батько та сестри; побут їх був також український. З професорів Харківського університета вийшов і один із славетних поетів Украйни — П. П. Гулак-Артемовський, котрий у 40-х роках XIX ст. був і ректором університета. Він писав чудовою, яскравою, народньою слободсько-українською мовою; його байка «Пан та собака», де він виступав проти кріпацтва, мала і широке суспільне значіння. Білецький-Носенко писав, що казочка Гулака-Артемовського читалася з такою ж великою утіхою, як і «Енеїда» Котляревського, і багацько народу знало ті байки напам'ять. Другий одночасник Гулака-Артемовського Неслуховський додає до цього, що твори Гулака будили у суспільстві любов до українського народу. Українська критика і руська літературна теж високо цінували твори Гулака-Артемовського (М. І. Костомаров, П. О. Куліш, професор Н. І. Петров, академік Н. П. Дашкевич). Треба, щоб універсітет, мійське самоврядування й українське суспільство подбали про пам'ятник над могилою П. П. Гулака-Артемовського. Щоб дати зразок чудової слободсько-української мови Гулака-Артемовського, помістимо тут його переклад гетевського «Рибалки»:

Харків дав також і славетного українського письменника Григорія Хведоровича Квітку-Основ'яненка, котрий належав до звісного нам старшин­ського роду Квіток, що дав і слободсько-українських полковників і усяких старшин. Григорій Квітка був славним суспільним діячем у Харкові, проживаючи на Основі, і іще далеко більшу славу заслужив яко письменник-прозаїк. Тут він зайняв перше місце серед українських письменників старих ча­сів українського письменства. Два тома його оповідань вийшли у 1834 р. і мали надзвичайний успіх, особливо на Слобожанщині та у Харкові, бо він змалював там правдиво життя слободсько-українського селянина з великою щирою прихільністю до нього, з великим знаттям його побуту, його мови, його історії. Він не тільки любив українську народну мову, він сам думав на сій мові і писав на ній свої найкращі твори; те, що писав він по-російськи, виходило якимсь блідим і неяскравим. Не дивно, що на нього одночасні тодішні харківські письменники — Гулак-Артемовський, М. Костомаров, А. Метлинський і уся молодь дивилися, як на батька української прози. Проф. Ізм. їв. Срезневський, оповістивши Погодіна про смерть Квітки (умер у 1843 р.) і про його похорон, на котрий прийшов не тільки увесь Харків, але й селяне поблизьких осель, додає до сього, що Квітка був першим народним письменником на Україні. Через Квітку навіть і Харків одержав значіння літературного центра не тільки серед українських, але серед російських письменників; і ті, і другі або листувалися з Квіткою, або заїздили туди, щоб з ним познайомитися. Велике значення мав Квітка і для гуртка молоді, котра цікавилася українством, бо він сам був немов живим українським літописцем, істориком і етнографом; великій вплив він мав і на Костомарова, і на Срезневського. Славетний історик М. І. Костомаров учився у Харківському університетові, і під впливом українських етнографічних розвідок і Квітки сам почав писати по-українськи вірші й драми (у кінці 30-х і початку 40-х років): «Савву Чалого», «Переяславську ніч» (драми), українські балади, переклади з Байрона, самостійні вірші. Другий учень Харківського університету А. Л. Метлинський зробився у ньому ж професором і теж разом з етнографічними виданнями (пісень) видав власні поетичні твори — «Думи і пісні та ще дещо». Тут і власні вірші автора, і переклади з німецького, чеського, польського, сербського і словацького. Метлинський добре володів українською мовою, але поетичного талану у нього було дуже мало. Мотиви його поезії невеселі, іноді помічається вплив на нього народньої поезії; є щира любов до старої козаччини, її високих могил, до степу, до батька Дніпра. Згадаємо ще з харківських письменників тих часів про Ст. Писаревського — харківського протопопа, котрий писав під псевдонімом Шерепері і зложив оперу «Купала на Івана» і гарну розповсюджену пісню за «Німан іду» і «Писульку до Яцька Мірянського». Петро Писаревський написав оповідання «Стецько Можебилиця», П. Кореницький (диякон) — поему «Вечорниці», Л. Боровиковський — вірші і байки. У ті ж старі часи розпочав свою літературну поетичну діяльність і письменник великого поетичного талану Я. І. Щоголєв, котрий у кінці свого життя видав свої твори у двох великих збірниках «Ворскло» і «Слобожанщина». Щоголєв був родом з Охтирки і скінчив Харківський університет, почавши писати по-українськи ще у 1843 р. Ранні вірші Щоголєва малюють старе козацьке життя на підставі народних пісень, але пісні він не брав цілком, а перетворював їх у чисті перли поезії. Щоголєв писав після Шевченка, але він не переспівував його — він досить самостійний поет. В його нових віршах, надрукованих у «Ворсклі»,— чудова поетична мова, вироблена на грунті слободсько-української і полтавської мови, але окрім сімейних згодом з'явилися у нього й суспільні, й соціальні мотиви — любов до простого, темного, бідного селянського люду і смуток за його горе. Такі його чудові вірші — «Завірюха», «Пожежа», «Горілка», «Шинок», «Хвороба», «Ткач». Сімейні мотиви ми бачимо у його «Вівчарику», а в «Верцадлі» він малює нам три віка у життю українського народу і краю: вільне заселення країни й багацтво, тяжке кріпацтво і волю, котра, одначе, не дала щастя. Тяжке життя селянина, але не ліпше й життя городянина:

Щоб показати поетичний склад і чудову мову Я. І. Щоголєва, приведемо тут його «Степ»:

У «Слобожанщині» теж немало гарних ліричних віршів, але сей збірник взагалі менш поетичний, ніж перший. У ньому видається серед інших присвячена мені, яко історику України, «Бабусина казка». Тепер у музеї мистецтва Харківського університета є присвячений Я. І. Щоголєву особливий невеличкий куточок. Близькі відносини до Харкова мав і М. Л. Кропивницький, котрого тут і поховано з пам'ятником на могилі. У Харкові видавалися і його драматичні твори. У тих творах чудова чисто українська степова (херсонська) мова, велике знаття українського народнього життя, живий юмор, правдиві картини народнього побуту й соціальних відносин. Міцно були зв'язані з Харковом і двоє Олександрових — батько й син. Батько писав гарні вірші з гумористичним відтінком, син — В. С. Олександров — написав драму «Ой не ходи, Грицю», оперету «За Неман іду», перекладав псальми на українську мову («Тихомовні співи на святі мотиви»), видав збірник пісень, писав гарні чулі вірші. Згадаємо ще з покійних про Масловича й Манжуру , обминаючи живих.
У Харкові вийшло чимало альманахів, або збірників, де було надруковано багато українських творів і праць про Україну. Першим таким альманахом був «Український альманах» 1831 року: тут помістили свої українські вірші Шпигоцький , Л. Боровиковський. У 1833 р. вийшла у 2-х книжках «Утренняя Звізда», де ми бачимо твори Квітки (Солдацький портрет), Гулака-Артемовського, Гребінки (байки і переклад пушкинської «Полтави»), Котляревського (уламок з «Енеїди»). У 1841 р. вийшов «Сніп» Корсуна, де усі твори були надруковані тільки по-українськи; там ми бачимо твори Ієремії Галки (Костомарова), Кореницьких, Писаревського, Петренка, Корсуна. У початку 40-х років вийшло 4 тома «Молодика» Бецького, де ми бачимо українські твори одного Гребінки і велике число праць і джерел по історії України. У 1887 р. вийшла «Складка» В. С. Олександрова з таким закликом до українських письменників:

Гей, сюди ввесь люд хрещений!
І великий, і малий,
І безграмотний, і вчений,
І видючий, і сліпий!

В. С. Олександрову пощастило скласти свій альманах з творів великого художнього значіння: там ми бачимо твори Самійленка, Біліловського — переклад шилеровського «Дзвона» і дуже гарні вірші («З Альпів», «Дайте-бо жить»), оповідання Грінченка і Ганни Барвінок, переробки самого Олександрова. Збірник являється доказом того, як виросла українська письменність у кінці XIX в. І справді мусила бути вже досить вироблена українська мова, коли на неї можна було перекласти шилеровського «Дзвона». Усі оці українські твори свідчать про те, що у Харкові жила Україна, для відродження котрої й працювали сі письменники.
А разом з ними працювали над сим же відродженням України діячі української науки і культури. Тут багато було зроблено професорами Харківського університета як старих, так і наших часів.
З боку української етнографії треба згадати, що перший збірник українських пісень кн. Цертелева вийшов у 1819 р. Далі у 1831 —1832 рр. була видана у Харкові професором (потім славетним академіком-славістом) І. І. Срезневським «Запорожская старина», 2 часті в 5 книгах, де зібрано було багацько народних дум, пісень історичних і розвідок. Дещо з сих матеріалів було потім критикою одкинуто, але взагалі збірник зробив велике вражіння на суспільство і підняв дуже угору і мову, і поезію, і історію українського народу. Про се свідчить, наприклад, українська вірша, присвячена Ієремією Галкою (себто Костомаровим) у 1839 р. Срезневському, і споминки Костомарова в його автобіографії. Щодо українського язика, то Срезневський спочатку у 1834 р. визнавав його самостійним слов'янським, а потім уже вимовлювався проти особливого українського письменства і культури. Визначається яко український етнограф і професор А. Л. Метлинський. Він збірав не тільки тексти пісень, але й їх мотиви; бандуристи, згадує Де-Пуле, були його дорогими гостями. У Харкові у 1848 р. він видав «Южнорусскій сборник», а у Києві у 1854 р. «Народння южнорусскія песни» — там умістилося більш 400 пісень, коли у збірнику Максимовича їх було тілько 130. А. Л. Метлинський щиро любив український язик і ставив його у ряду з іншими слов'янськими язиками, а потім лічив його вже тільки особливим «наречіем русскаго языка». У Харкові почав свою наукову діяльність над історією українського народа і пам'ятниками його словесності і славний історик М. І. Костомаров, про поетичні видання котрого під псевдонімом Ієремії Галки ми вже оповідали. Він написав і видав у Харковї розвідку про унію, котру; одначе, було спалено «за вредное направленіе» . Тоді : М. 1. Костомаров мусив написати, щоб зробитися магістром руської історії, нову розвідку — «Объ историческомъ значеніи народной русской поезіи», де більш усього оповідав про українську народну поезію. Писав М. І. Костомаров, пробуваючи у Харкові, розвідки по українській історії, а також по історії українського письменства. Почали розробляти у Харкові у першій половині XIX в. і місцеву слободсько-українську історію -І.І.Квітка (дядько Гр.Хв. Квітки); сам Гр. Хв. Квітка, І. І.Срезневський і Харківський архієпископ Філарет. І. І. Квітка написав «Записки о Слободских полках» ( X., 1812 р.), Гр. Хв. Квітка — «Історико-статистичний опис Слобожанщини» (в Харківських губернських відомостях 1838р.), "О слободских полках» («Современник», 1840), «Украинцы» («Современник»,І841); «Городъ Харьковъ » («Современник», 1840). Ще треба згадати й про історичне оповідання Г. Хв. Квітки «Основаніє Харкова». І: І. Срезнєвський склав, на підставі джерел, хоч невеличку, але дуже поважну розвідку- «Историческое изображеніе гражданскаго устроенія Слободской Украйны» :. Цікаво буде нагадати тут, що й М. І. Костомаров на підставі архівних джерел склав історію Острогозького Слободського полка, але його рукопис жандарми у нього конфіскували, і там він у них і пропав. Велике значіння мало для свого часу «Историко-статистическое описаніє Харьковской єпархіи» архієпископа Харківського Філарета (Гумилевського) у 5 розділах, де зібрано багацько архівного матеріалу не тільки по церковній, але й по гражданській історії Слобожанщини. За сю поважну працю архієпископа Філарета можна вважати немов Нестором (літописцем) слободсько-української церковної історії. У другій половині XIX ст. у Харкові ми бачимо поважні етнографічні збірки пам'ятників української народньої словесності і наукові праці,пр українському язику, письменству і по історії українського народа. На першому місці тут стоїть великий лінгвіст Ол. Аф. Потебня, самий славний з професорів Харківського університету за усі роки його існування (род. у 1835, умер у 1891 р.). Він учився у Харківському університеті, і, як сам каже, збірник українських пісень Метлинського був першою книжкою, по якій він почав учитися українській мові. Його праці по українознавству торкаються більш усього мови і етнографії. «Заметки о малорусскомъ наречіи», «Обьясненія малорусскихъ и сродныхъ народныхъ песень» (2 тома), критичні замітки на видання галицьких пісень Як. Головацького, на розвідку П. Житецького про звукову історію малоруської мови і інші. Він знав як ніхто українську мову і сам переклав на неї віршами частину "Одісеї" Гомера, видав вірші Гулака-Артемовського, оповідання Г. Хв. Квітки, вірші Манжури. Він стояв за самий широкий розвій усіх народностей і їх мов, включаючи сюди й український нарід. З сього боку й тепер дуже велике значіння мають його погляди на шкоду од обрусіння к ополячення України. Учнем О. Аф. Потебні був проф. М. Хв. Сумцов (род. в 1854 р.), котрий має дуже численні і поважні праці по історії старого українського письменства і української етнографії. По історії археології України, особливо Лівобережної, а іще більш Слободської, на протязі 35 років у Харкові працює і автор сієї книжки. По історії місцевої церкви працювали професор А. С. Лебедєв і протоієрей Мик. Лащенко, а по історії місцевого мистецтва — професор Є. К. Рєдін; цікаво, що Лебедєв і Рєдін не були українцями, але щиро працювали на користь України. Теплим словом треба згадати тут і Єфименків, з котрих покійний Петро Савич був українцем, але його дружина — Олександра Яковлевна не була українкою, що не перешкодило їй дати цінні праці по історії й правознавству України, причім майже усі свої твори Олександра Яковлевна написала власне у Харкові. Треба тут пом'янути також і про випадкові розвідки професора П. Лавровського (про українську мову) , професора Зеленогорського (про Сковороду). Торкалися України у своїх розвідках і професори інших факультетів, наприклад, природничого (Черняєв, Борисяк, Гуров), юридичного (М. О. Максимейко). Багато було зроблено для зрозуміння природи, історії, етнографії України і науковими товариствами при університеті — Історико-філологічним, Природничим. При Історико-філологічному товариству був заснований історичний архів, куди зібрана була П. С. Єфименком і мною величезна сила архівних джерел для історії Лівобережної и Слободської України і де працювало багато робітників, які розробляли історію України. Серед них треба визначити І. В. Теличенка , М. М. Плохинського і особливо талановитого і щирого українця, мого незабутнього учня й співробітника Д. П. Міллера. Товариство видало багато матеріалів по історії і етнографії України. У 1902 р. у Харкові одбувся Археологічний з'їзд, для котрого більш усього працював проф. Є. К. Редін і нащадком котрого явилося чотири українських музея: 1) Археологічний і історичний відділ у Музею старовини Харківського універсітету, 2) церковний відділ слободсько-української старовини у сьому ж музею, 3) Єпархіальний музей церковної слободсько-української старовини, 4) Етнографічний музей Слобожанщини при Харківському університеті, для котрого багато було зроблено проф. О. М. Красновим і О. П. Радаковою . При Харківській книго­збірні був утворений український відділ. Видавничий комітет Харківського товариства грамотності видавав, коли я був головою його, і українські книжки. Тепер се діло широко поставив і веде Союз кооперативів. Декілька років у Харкові існувало Українське товариство Квітки, тепер заснована «Просвіта». Щодо українського мистецтва у Харкові, то про церковний відділ університетського музея і Єпархіальний музей Слобожанщини я вже казав. У Харківському міському музею ми маємо колекцію картин вельми славного художника Сергія Івановича Васильківського, де намальовані у хварбах старі українські церкви; є там також колекція портретів слобожанських діячів. У університетському Музею мистецтва є відділ української старовини, а також картини деяких українських художників, наприклад, Д. І. Безперчого і інших молодих. Багато картин з української природи дали художники Ткаченко і Левченко. Слобожанщина (Чугуїв) дала нам і великого художника І. Є. Рєпіна. С. І. Васильківський залишив у спадок рідній Слобожанщині усю свою величезну колекцію картин, щоб заснувати для них Музей Слобожанщини. .Щодо українського театру, то він був у Харкові, хоч не постійним, і у старі, і особливо у наші часи. В старі часи на ньому славився вельми талановитий український артист Соленик, якого поховано на Харківському кладовищі і було навіть поставлено на могилі пам'ятник з українським написом на ньому. Грав у Харкові у «Москалю Чарівнику» славетний російський артист Щепкін, але найбільш зробив для українського відродження серед широких мас харківського населення батько нового українського театра Марко Лукич Кропивницький, а також і інші корифеї української сцени — М. К. Заньковецька, Садовський, Затиркевич і другі українські артисти, що грали й тепер грають у Харкові. Українське слово, пісня, український побут й життя будять любов до свого рідного і тільки забутого серед тих українців, котрі ніколи не вживають рідної мови, але не забули її, бо чули її або на селі, або читали у книжках. Тепер, коли спали кайдани з українського народа і з його мови, коли у нижчих, середніх і навіть вищих школах викладається українська історія і письменство, коли і в позашкільної освіті, і в суспільстві, і навіть у уряді українському язику дається відповідне йому місце, відродження й серед городянського населення взагалі пошириться й зробиться більш глибоким. На протязі усього XIX ст. у Харкові існували гуртки української молоді, були гуртки Й громадян, таких, як Д. П. Пильчиків , котрий приймав участь ще у Кирило-Мефодіївському брацтві, а потім у заснуванню Товариства ймення Т. Г. Шевченка у Львові, або О. Л. Шиманов, котрий написав цікаву розвідку про старозаїмочне землеволодіння у Слобожанщині. Згадаємо тут, й про славного земляка М. І. Драгомирова , котрий, наїжджаючи у Харківщину, розмовляв по-українськи і щиро любив Україну і її побут. Була й студентська громада за часи вже мого ректорства у Харківському університетові, і з неї вийшли сучасні молоді діячі українського відродження у Харкові. Українське відродження у Харкові буде ширитися, як і по інших містах України. Не може тепер Харків одмежитися од селянського українського життя Слобожанщини і інших частин нашої неньки України. Це відродження (а не українізація) повинно бути вільним, без жадного примусу. Хай вільно проживають на Україні усі нації; хай усяка живе по-свойому, починаючи од наших рідних братів великоросіян та білорусів, бо національний грунт потрібен для кожної. А українська культура нехай шириться поміж українцями і хай про її поширення турбуються й піклуються діти України — усі.хто любить свій нарід і бажає йому добра, бо чужі за се не візьмуться. .Нехай, усім народам живеться вільно на Україні, але нехай нові поселенці на Україні пам'ятають, що не може бути зневажений на своїй рідній землі (як се було раніше) той український нарід, котрий заселив її, захистив од ворогів і довгі часи поливав своїм трудовим потом. А ми, діти України, будемо усі пам'ятати великий гуманний заповіт незабутнього Кобзаря:

Роботящим рукам, роботящим умам
Перелоги орать, думать, сіять, не ждать — і посіяне жать.

Себто значить, що працю на користь народа повинні вести і сам нарід, і у згоді з ним і його інтелігенція.

<<предыдущая||содержание||следующая>>